Уже третій день поспіль Леся не з’являлася на порозі власного будинку і навіть не відчиняла вікон, щоб провітрити кімнату від важкого, застояного повітря. Сусідки, які звикли щоранку бачити її біля колодязя або на невеликому городі за хатою, занепокоїлися і почали заходити без запрошення, просто штовхаючи незаперту хвіртку. Вони сідали на старий диван в кухні, поправляли хустки і намагалися розрадити жінку побутовими розмовами. Вони торочили, що в шістдесят років ще зарано думати про найгірше, що організм просто втомився від зимових холодів і треба трохи перетерпіти, попити теплого чаю з медом. Леся слухала їх мовчки, повернувши голову до стіни, де під стелею висіла стара фотографія в рамці під склом, і майже не реагувала на репліки про ціни на цукор чи про те, чий трактор учора переорав межу. Було очевидно, що вона повністю втратила будь-яку цікавість до всього, що відбувалося за межами її ліжка, і навіть щоденні новини села більше не викликали в неї жодних емоцій.

— От би на вишні подивитися, єдине це хочу, як вишні цвітуть, виведіть мене на двір, — раптом тихо сказала вона, коли розмови сусідок стихали. — Більше нічого не треба, тільки на вишні глянути.

Жінки переглянулися, зітхнули, підхопили її під руки, накинувши на худі плечі стару вовняну хустку, і повільно вивели на подвір’я. Вони допомогли їй сісти на довгу дерев’яну лавку, яка стояла під стіною хати біля самого ганку. Леся важко опустилася на дошки, сперлася спиною на дошки і закинула голову вгору, милуючись величезним садом, який саме повністю зацвів білими хмарами. Весь простір навколо хати був забитий цим цвітінням, проте серед десятків старих стовбурів не було жодної яблуні, лише вишні, сливи та кілька кущів смородини вздовж паркану. Сад виглядав дивно через цю одноманітність, але Леся дивилася на нього невідривно, ледь помітно ворушачи губами, ніби рахувала білі пелюстки, що падали на ще не прогріту землю під ногами.

Поки вона сиділа на лавці, до хвіртки підійшла молода жінка в синій куртці, тримаючи за руку маленького хлопчика в яскравій кепці.

Вона зупинилася біля входу, оглянула порожнє подвір’я, затримала погляд на зрубаних пеньках, які вже давно поросли мохом між вишневими деревами, і повільно рушила до лавки. Сусідки відразу замовкли, почали переглядатися, згадуючи старі плітки, але заважати не стали, лише відійшли ближче до воріт, щоб не пропустити жодного слова з цієї зустрічі.

— Приїхала все-таки, — сказала Леся, не повертаючи голови в бік дівчини, а продовжуючи дивитися на білі гілки над собою. — А я думала, що вже не побачу нікого.

— Приїхала, бо сказали, що ти зовсім здала, — Іринка підійшла ближче, підштовхнула дитину вперед. — Ось, подивися, це твій онук. Павлик назвали, на честь батька.

— Схожий, — тихо мовила Леся, вперше перевівши погляд на дитину. — Очі такі ж самі, великі. Сідай, чого стоїш. Там у хаті стільці є, винеси, якщо на лавці тісно.

— Мені не тісно, я посиджу так, — Іринка сіла на самий край, тримаючи сина на колінах. — Треба ж було подивитися, як ти тут.

— Та як, бачиш, — Леся заговорила рівним, монотонним голосом.

— Думала, ти будеш рада мене бачити, — Ірина пильно дивилася на жінку.

— Я тебе не запрошувала, — так само рівно сказала Леся, не відводячи погляд він дитини, що бігала по подвір’ю.

— Ти хочеш аби ми поїхали?, — Ірина не зводила погляду з матері.

Леся мовчала.

Вона пригадувала, як багато років тому вела за руку Ірина з подвір’я і зі свого життя.

Спогади тиснули на неї, викликаючи глухий біль у грудях, але вона намагалася тримати себе в руках, щоб не показати слабкості перед донькою.

Вона вийшла заміж за Дмитра в двадцять років, одразу після училища. Батьки помогли їм побудувати хату, купити меблі і стали чекати онуків. Проте, їх не було.

Минали роки, а на їхньому доглянутому подвір’ю не було чутно дитячого голосу. Леся переживала, провірялася. Їй казали, що вона здорова.

— Може, з іншим чоловіком ти могла б мати дітей, — казала їй мама.

— Я ніколи не зраджу Діму, — в неї аж голос тремтів від обурення.

Вона була вдячна Дмитрові, що попри все він не кидає її, вони вже двадцять років живуть в мирі і злагоді.

Коли йому було сорок років, то він запропонував удочерити дівчинку.

— Лесю, ми вже не маємо шансів, але на старість треба аби про нас хтось піклувався. Що скажеш?

— Дякую, любий, — жінка обійняла чоловіка, — Я давно про це думаю. Може, тоді хлопчика?

— Ні, я хочу дівчинку, — наполіг чоловік.

Саме він показав їй Іринку — сірі очі, худенька дівчинка, від якої відмовилася мама.

— Давай оцю, — сказав і так глянув на неї, що Леся не могла відмовити.

Так вони стали батьками. Дмитро був ідеальним батьком, ніколи не відмовляв своїм дівчатам, як він казав, що Іра не просила – все мала. Дмитро зайнявся бізнесом – збирав яблука по селах і здавав на заготівлю. Того року він був особливо зацікавлений в прибутку – Іринка йшла на Перше причастя і він вже запримітив білу сукню, в якій вона мала виглядати як принцеса.

Ябук того року вродило без міри, Дмитро гонив бусом з одного села в інше, возив і возив тони яблук.

— Діма, перепочинь трохи, всі гроші не заробиш, — просила Леся.

— Люба, зараз сезон, коли ще зароблю?

Того ранку був сильний туман, Діма не розминувся з фурою.

Леся місця собі не знаходила, приїздила додому приготувати їсти і далі бігла до Діми в лікарню.

— Лесю, — він на мить відкрив очі, — бережи Іринку.

— Так, звичайно, любий, — голос жінки тремтів.

— Бережи її, чуєш, обіцяєш?

— Обіцяю.

— Вона моя донька, Лесю.

— Так, любий і моя.

— Ні, вона моя рідна донька…

На цих словах його й не стало.

Леся не могла повірити, її Дмитро зміг таке з нею вчинити?

Вона приїхала і пильно придивилася до доньки — ті ж сірі очі, ніс і усмішка. Як вона раніше не помітила?

— Мамо, з татом все добре?, — питала Ірина, а Леся не могла вимовити й слова.

Вона вхопила її за руку і повезла назад в інтернат.

Вона її більше не бачала до сьогоднішнього дня.

— Ти ж тоді мене просто вивезла і все, — глухо сказала Іринка, дивлячись на свої руки. — Навіть речі не всі дозволила забрати. Я в тому інтернаті перший місяць взагалі ні з ким не розмовляла. Думала, що виросту — ніколи сюди не повернуся.

— Я тоді дізнаюся, що він мені брехав усі роки. Що ти не просто дитина з притулку, яку ми разом вибирали, а його рідна кров від тієї жінки з приміського радгоспу. Вона народила, відмовилася, а він крутив, схеми придумував, мене возив туди-сюди, ніби ми випадково на тебе натрапили. Я як згадаю, як він у лікарні це сказав, у мене аж в очах потемніло.

— Він перед смертю просто хотів, щоб я з тобою залишилася, щоб ти знала правду, — тихо мовила Іринка.

— Правда різна буває, — відрізала Леся. — Мені така правда життя зламала. Я ж його любила, думала, ми все разом ділимо. А виявилося, що він мене просто використав, щоб свою дитину прилаштувати. Я на тебе дивитися не могла, у кожному твоєму русі його бачила і ту жінку, яку навіть в очі ніколи не зустрічала. Мені здавалося, що якщо ти залишишся в хаті, я з глузду з’їду.

— Тому ти й дерева всі порубала? — Іринка кивнула в бік саду.

— Тому й порубала, — Леся важко дихала. — Тепер тут тільки вишні. Ті яблуні він саджав, кожне дерево доглядав, казав, що це для нашого майбутнього. А виявилося, що майбутнє він будував тільки для тебе, а мене збоку залишив. Я сокиру взяла наступного дня після похорону. Руки пухли, мозолі були, але я кожну яблуню під корінь пустила. Сусіди думали, що я з розуму зійшла від горя. Нехай так і думали, мені байдуже було.

Іринка підвелася з лавки, тримаючи сина за руку, і зробила кілька кроків по подвір’ю. Вона підійшла до одного з великих пеньків, який майже повністю сховався під травою, і штовхнула його носком черевика. Трухлява деревина легко піддалася, розсипаючись на дрібні тріски.

— А в інтернат ти навіщо їздила щороку? — запитала Іринка, не повертаючись. — Думаєш, я не знала? Вихователька мені завжди пакунки віддавала. Там то цукерки були, то одяг, то грошей трохи в конверті. Я ж бачила тебе один раз через вікно на прохідній. Ти стояла біля воріт, чекала, поки автобус під’їде. Чому не зайшла, не поговорила?

— А що я мала тобі сказати? — Леся теж підвела погляд, її очі заблищали від сліз, які вона намагалася стримати. — Прийти і сказати, що мені шкода? Мені й зараз шкода, що так усе вийшло. Але повернути тебе назад я не могла, гордість не дозволяла, та й образа всередині так випалювала, що дихати було важко. Я приїжджала, бо совість мучила. Дмитро ж просив тебе не кидати. От я й возила те, що могла заробити. Сама недоїдала, а тобі збирала, щоб ти там не голодувала серед чужих людей.

— Краще б ти взагалі не приїжджала, ніж так, крадькома, — Іринка повернулася до лавки і знову сіла поруч. — Я щоразу чекала, що ти двері відчиниш і скажеш, щоб я збирала речі додому. А ти просто пакунок залишала і йшла геть. Знаєш, як це було? Ніби відкуплялася від мене.

— Не відкуплялася я, — тихо відповіла Леся, опустивши голову. — Просто сили не мала тобі в очі дивитися. Ти підростала, ставала схожою на батька все більше. Ті самі звички, так само голову набік повертала, коли думала про щось. Я боялася, що якщо заберу тебе назад, то буду постійно звинувачувати тебе в тому, в чому ти взагалі не винна. Хіба дитина винна, що її так на світ привели і в хату чужу привели під чужим іменем?

— Ну от і виросла я без хати, — сказала Іринка без жодного дорікання в голосі, просто констатуючи факт. — Олег мене з гуртожитку забрав, коли я вчитися пішла. Ми спочатку в його батьків жили, але там місця мало, три кімнати на п’ятьох чоловік. Потім вирішили окремо йти, хоч і важко платити за оренду щомісяця. Зате самі собі господарі, ніхто не вказує і не згадує минуле.

— А мені директорка казали, що ти заміж вийшла, — Леся поворухнулася, поправляючи хустку. — Я хотіла приїхати на весілля, навіть адресу твою шукала через знайомих у місті, але потім подумала, що тільки свято тобі зіпсую своїм виглядом. Хто я тобі тепер?

— Весілля як такого й не було, — Іринка махнула рукою. — Розписалися в РАЦСі, та й усе. Сіли за стіл з його батьками ввечері, попили чаю з тортом, от і все святкування. Грошей не було, щоб гулянки влаштовувати, та й навіщо воно треба.

Маленький Павлик побіг до великого куща смородини, намагаючись дістати до зелених ще листиків. Іринка хотіла його гукнути, але Леся зупинила її рухом руки.

— Нехай бігає, тут безпечно, машин немає, — сказала жінка. — Ти мені краще скажи, чому ти приїхала?

— Ти перестала їздити в інтернат, директорка мені подзвонила і сказала, що ти напевно захворіла, бо давно тебе не чутно.

— І ти просто отак приїхала?, — в очах Лесі забриніли сльози.

— Не просто, Павлику треба знати, що у нього є ще одна бабуся.

— Скільки того життя залишилося, — в голосі Лесі забриніли сльози.

— Скільки б не лишилося. То запросиш у хату?

— Так, проходьте.

Вони замовкли і зайшли в хату. Леся повільно ставила на газ чайник. Розмова не клеїлася, перериваючись довгими паузами, під час яких було чути лише, як хлопчик бігає з хати на подвір’я.

Жодна з них не намагалася обійняти іншу чи сказати якісь теплі слова, занадто багато років відчуження стояло між ними, занадто багато старих образ запеклося всередині кожної.

— Ти відпочивай, а я піду розкладу речі, — сказала вона, виходячи в сусідню кімнату. — Павлику, іди в хату, не бігай там сам.

Хлопчик забіг до кімнати, тупаючи маленькими чобітками по дерев’яній підлозі, і зупинився біля дивана, розглядаючи стару жінку з цікавістю. Леся протягнула до нього руку, торкнулася м’якого волосся на голові, але нічого не сказала.

Хлопчик посміхнувся і побіг за матір’ю вглиб будинку. Леся знову повернулася до стіни, заплющила очі і прислухалася до звуків, які нарешті заповнили її порожню хату: стукіт посуду, дитячий сміх і кроки Іринки, яка заходилася наводити лад у кімнаті, де колись минуло її дитинство.

А як би ви вчинили на місці головної героїні?