Хочеться загорнутися в теплу ковдру і отак по хаті ходити, адже обігрівається лише одна кімната.
Я знаю, що є заможні люди, в яких все в домі, на кнопку тицьнув і тепло, і світло. Але це не мій варіант. У нас хоч і газ проведений, але конвектори, вони одну кімнату обігріють і більше не можна, бо треба економити, й так вже горить на п’ятірці, а то ще й ночі теплі.
І я отак собі сиджу в цій холодній хаті, не можу зігрітися ні чаєм, ні теплом і думаю – чому мої батьки, особливо мама, не навчили мене, що треба заробляти, а не економити?
Може, вони й самі не знали. Що таке заробляти. Адже колись була стандартна зарплата і чи ти робив ретельно, чи ні, вона капала всім однаково. Всі могли купити собі однакові речі, отримати від заводу однакові сірі будинки, з однаковими меблями. Для цього не треба було рвати жили, а треба було просто дочекатися, при цьому легко економлячи, адже гроші були, але купити на них щось було неможливо – треба було стояти в черзі і дочекатися.
Тому нові часи й далися моїм батькам так важко. Вони чіплялися за старе, думали, що освіта дасть мені статус в суспільстві, а там якось вже й саме собою покотиться – і гроші будуть, і в чергу на квартиру стану, дітей так само виховаю.
А тут за все треба платити, а звідки у мене гроші, коли я за професією вчитель?
– То їдь на заробітки, – кажуть мені подруги, а мати моя в штики.
– Які заробітки? Ти маєш поважну професію, от працюй. Всі гроші не заробиш!
І ось я й так роблю – працюю з дня на день, гроші невеликі, але як економити, то можна вижити.
Маю до матері приїхати, вони в село перебралися, бо вона не могла витримати того тиску на роботі, коли люди заради збереження роботи були ладні на все.
Хатина давно без ремонту, бачить хіба побілку, і двері раз на п’ять років малюємо. Батьки в одній кімнатці живуть, в коридорі холодно, підеш в сусідню кімнату – так само холодно.
– Ще нема чого палити так сильно, ти ж бачиш, що вдень і п’ятнадцять і вісімнадцять є, – каже мама.
– Є, то є, але ночі холодні!
– І що, постав собі воду в пластикову пляшку і так зігрієш ліжко.
Я спочатку й злюся, а далі й шкоду їх, що не знали вони кращого життя, не змогли побудувати своє, пристосуватися і я така сама – не вмію в цьому світі ладу дати. Думаю, що як батьків не стане, то я сюди більше ні ногою, хай у мене панельна квартира, але все ж всюди тепло, все при купі.
Хоча мої подруги кажуть аби я їхала на заробітки та привела хату батьківську до ладу.
– Два роки попрацюєш і зможеш батькам зробити ванну в хаті та опалення провести. А там ще кілька років і дах перекриєш та хату утеплиш…
А я це чую і мені аж волосся ворушиться – я маю потратити роки свого життя на якусь хату, якщо у мене є своя, а батьків все влаштовує.
Просто я не хочу до них приїжджати, не хочу відчувати дискомфорт, адже мого комфорту в житті й так дуже мало з моєю зарплатою і моїми можливостями. І взагалі, людина має радісна приїжджати до батьків, а не отак, для галочки, щоб побути трохи і нічого доброго не згадати потім, крім холоду і пляшки з водою в ногах.
А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота