Мені здається, що я швидше за нашого Тузіка чую, коли Тарас підходить під нашу хвіртку, пунктуальний хвилина в хвилину. Зараз з автобуса прийде моя донька, вона вчиться в місті, але щодня доїжджає.

Далі я чую невдоволену інтонацію в її голосі, щось запопадливе в його і хвіртка з лускотом відчиняється. Моя Оленка йде розмахуючи квітами, а на обличчі й тіні задоволення. Я ще ловлю довгий і закоханий погляд Тараса, аж поки висока хвіртка не ховає його.

– Доню, ти б сказала хлопцеві, що у нього немає шансів, – кажу їй м’яко.

– Мамо, вже сто разів йому казала, а він ніби нічого не чує – йде і йде!

Я тільки зітхаю… Де потім чоловіки дівають ту наполегливість? Потім не впросиш сміття винести…

– А, може, він і є твоя доля?

– Мамо, ти чого? На сонці перегрілася? Те, що ми з ним всі ці роки за однією партою сиділи, то ще не доля, а його поганий зір і мій!

І то правда, обоє ледве з першої парти бачили…

– Дитино, раз такий наполегливий, то значить, що й почуття є…

– А мені що? У мене нема!

Я знову зітхаю… Тепер нема, а як будуть?

На наступний день Тарас знову був під ворітьми, доньки не було довший час, що я вже почала хвилюватися, аж тут пригальмувала машина, почувся щебет моєї Олесі, чоловічий бас і мовчання від Тараса.

Олеся зайшла на подвір’я весело розмахуючи квітами, Тарасовими квітами. Хвіртка закривалася повільно і я бачила, як розгублено і з болем дивиться той на Олесю…

– Що за машина, – питаю.

– Кавалер!, – радо щебече донька.

– А що Тарас?

– А що Тарас?, – питанням на питання відповіла та.

– Як йому таке бачити?

– Хай звикає, я йому чеснот все сказала!

Проходив час, Олесю проводив черговий хлопець, а Тарас так само стояв біля воріт.

Я надіялася, що через кілька місяців будуть літні канікули і хлопцю просто набридне. Але яка б не була погода – він був біля воріт і як не квіти, то якісь цукерки завжди перепадали моїй доньці.

Мені було дуже шкода хлопця, але ж я не могла заставити її змінити своє ставлення до нього.

Все сталося так, як я її й попереджала і як сама передбачала…

Настало жарке літо і у нас в селі з’явилося багато дівчат з міста, які приїхали до дідусів і бабусь. І от до сусідів приїхала Неля, така як лебідка, біленька, тоненька, очі аж прозорі… Чи то всі міські діти якісь такі ну… непристосовані чи що… Неземні.

І ось я вилізла надвечір вишні рвати, а Олеся десь вкотре поїхала з хлопцем тепер вже на мотоциклі.

От рву я собі, як бачу, що Тарас знову на посту…

Я аж злякалася, що він мене побачить і попросить вплинути на Олесю.

Аж тут і Неля вийшла, очиськами тими на Тараса глянула і почала розмову:

– А чого ти тут стоїш? Я ж знаю, що ти тут не живеш.

– На долю свою чекаю, – пробурмотів хлопець.

– Отакої!, – розсміялася дівчина, – Ти наче вріс в той пень, а ще такий молодий… Ходи зі мною на озеро?

Я не знаю, що сталося, але Тарас пішов за нею! Я чула, що вони обоє сміялися! Та я мало з тієї драбини не впала від такого чуда!

Пізніше приїхала Олеся, а я ще рвала вишні, але, зізнаюся, хотілося мені подивитися, як вона відреагує на те, що Тараса нема.

Зійшла вона з мотоцикла, дала себе поцілувати в щоку і закрутила головою. А Тараса ж нема!

Вона давай заглядати за дерева чи не сховався – нема!

Як тоді гримнете хвірткою, що я знову мало не впала з драбини.

– Ти чого?, – вигукнула я.

– Нічого!, – огризнулася донька.

Тараса більше не було біля хвіртки, а Олеся приходила з побачень все зліша і зліша.

Я вже нічого не говорила їй, бо й так бачила, що не солодко таке відчувати. Наче й не треба було хлопчини, але ж до всього прикипаєш… А тут же ж людина…

Фото Ярослава Романюка.