Я Надію ніколи не любила, от завжди мусила вискочити і сказати, що я неправильно відповіла на питання, у мене помилка на дошці і я не прийшла в школу, бо контрольна, а не того, що хворіла.

Що візьмеш зі старости класу, яка всюди перша?

І так ми змагалися до класу сьомого, але далі я зійшла з дистанції. Важко гарно вчитися, коли тато є татом тільки декілька годин на місяць.

Відповідно, у мами заробітки не покривали ні репетиторів, ні гуртки, лиш би стало на комуналку і їжу.

Коли я отримала першу двійку – це було приголомшливо для всього класу і я почула не голос, а просто грім на всю школу: Надя встала і голосно сказала:

– Тетяно Федорівно, не ставте Вірі сьогодні оцінку, у неї сьогодні дуже важкий день, я вам зараз все розкажу.

Не знаю, що Надя шепотіла на вухо вчительці, але та мені оцінку поставила олівцем:

– Завтра перездаш!

Я вийшла геть розгублена, адже була певна, що Надя буде в’їдливо коментувати, а не оце все.

– Всі знають, Віро, що тата у тебе нема. Ще б мені так пощастило…

І вона просто вилила переді мною душу, виявляється, дуже важко бути донькою директора школи, завжди маєш бути першою, відвідувати гуртки творчості, бути спортсменкою і вести себе дуже гідно.

– Я на гурток макраме ходжу тільки тому, що в Наталі Петрівни можна поспати на задній парті, а вона й так не бачить.

В матері Надія підтримки не мала і ще відвідувала музичну школу, де грала на скрипці…

І якось ми так здружилися відтоді, що й забули про те, що колись ворогували.

Але по-справжньому Надію я оцінила одного тихого сімейного вечора. Знаєте, відколи я вийшла заміж, то Надія почала віддалятися. То кумою у мене була, а тепер на гостину й не запросиш.

А все через мого чоловіка, Микола дуже гарний, але любить подратувати і от вона ці жарти просто не розуміє. Принаймні так мені пояснює ситуацію Микола.

– Та я їй слово скажу, а вона вже й з хати. Що я знаю, що у неї на думці?

І така поведінка Надії мене спочатку смішила, а далі й почала дратувати.

Але раз все отак і до цього наша багаторічна дружба скочується – так тому й бути.

І ось тоді, я й Надію зрозуміла.

Приїхала я раніше часу з відпочинку, бо чоловіка з роботи не відпустили, і вирішила зробити йому сюрприз. Відкрила тихенько двері і мало не впала, зашпортавшись за чиєсь взуття.

Але все ж стрималася і тихо зайшла на кухню аби подати каву чоловікові зранку.

Аж бачу – на столі шоколад, який дуже любить Надія… Та й підбори я придивилася, не мої, а чужі… Такі теж любить Надія…

І помада така на серветці – це теж Надія любить такий відтінок…

Подруга…

Я не хотіла заходити в спальню.

Вийшла з квартири і вирішила до подруги зателефонувати:

– Не розбудила, подруго?, – питаю.

– Та розбудила.

– Ти вдома?

– А де ж мені ще бути.

– Та не знаю… То я зайду?

– Та прошу…

Я сиділа і не рухалася з місця, все чекала, коли рипнуть двері і з під’їзду вийде Надія.

Напевно, я так довго сиділа, бо невдоволений голос в трубці казав:

– Ти де? Вже кава застила, а тебе ще нема!

Я побігла до подруги і вона, така заспана, рідна і моя подруга, відкрила двері своєї квартири.

– Та що сталося?, – спитала вона мене.

– Микола… Він з кимось…

– А… Все ясно… Давно хотіла тобі сказати, який він, але думала, що ти не повіриш мені, а все спихнеш на те, що я жартів не розумію…

Виявляється, це я просто була така наївна… Я поки живу в Наді і чекаю, коли чоловік забере всі свої речі.

Хотіла сама поприбирати за ним, але Надя наполягає аби найняти клінінгову компанію, щоб зайти в нову сяючу квартиру і нове життя.

Фото Ярослава Романюка.