Спочатку «затримався на роботі», потім «відправляють у відрядження», потім ще в одне, аж поки вони не зіткнулися чолом до чола у торговельному центрі, коли він мав бути зовсім в іншому місті.

Він був із високою вродливою дівчиною, вона — з подругою. Саме ця обставина все й ускладнила. Вона б нікому про це не розповідала, бо соромно, коли з тобою так чинять, переживала б мовчки. Але подрузі ж немає чого мовчати? На другий день після тієї зустрічі вже всі все знали: і друзі, і рідні.

Тепер доводилося терпіти співчуття, допитливі розпитування, пильну увагу: ось-ось почне скаржитися, переживати, приходити на роботу з заплаканими очима й червоним носом, змарніє, розкаже, що ходить до найкращого психолога.

Але все було зовсім інакше. Відпала потреба готувати чоловікові гарячий повноцінний сніданок, вона прокидалася рано-вранці й їхала до басейну. Поплаває кролем, прохолодний душ, чашечка гарячої кави з теплим маковим бубликом у затишному маленькому кафе — і на роботу: задоволена собою, заряд позитиву на весь день і для здоров’я корисно.

— Час полюбити себе, — казала вона допитливим колегам, — час згадати все, про що мріяла, чого хотіла, від чого довелося відмовитися і підрізати крила заради чоловіка. Життя тільки починається. Зараз я схожа на курча, що вилуплюється з яйця, думала вона, просто не чути звуку тріснутої шкаралупи.

— Може, зустрінемося ввечері, посидимо в кафе, обговоримо ситуацію, — запрошували друзі.

— Увечері я зайнята, — відповідала вона й поспішала до однієї бабусі, яка погодилася вдосконалювати її гру на фортепіано. Заняття музикою були закинуті три роки тому: він просив тиші й спокою, і інструмент стояв у кімнаті, виконуючи роль столика.

Нещодавно, у метро, вона зазирнула в газету сусіда, натрапила на оголошення: уроки гри на фортепіано. Записала номер, зателефонувала, виявилося, що це вчителька музики на пенсії, яка, щоб розвіяти самотність, погодилася давати уроки за невеликі гроші.

Бабуся представилася Марією Петрівною, виявилася охайною, допитливою, життєрадісною й веселою. Вони швидко потоваришували, співали дуетом, акомпануючи собі на старовинному інструменті, пекли пиріг, варили какао з шматочком шоколаду й довго гомоніли в маленькій затишній кухні про все на світі.

Виявилося, що бабуся ніколи не була за кордоном, але мріє побувати у Франції й зазирнути до знаменитого кафе, щоб скуштувати не менш знаменитий десерт — крем-брюле з хрусткою скоринкою.

Іноді, повертаючись додому, вона заходила до книгарні, щоб поповнити свою бібліотеку черговим томиком улюбленої авторки. Для Марії Петрівни вона теж купувала книжки. Бабуся якось зізналася, що «Шоколадна крамниця в Парижі» — її улюблена книга, прочитана вже кілька разів із незмінною насолодою.

Дзвонили батьки, питали, як настрій.

— Усе добре, — казала вона, — ось, готую на вечерю цвітну капусту в сухарях, це дуже смачно. Завтра йдемо в театр із моєю вчителькою музики. Вона чудова, ця бабуся, дуже добра, позитивна. Обіцяє, що попросить свого колишнього учня дати мені майстер-клас із гри на фортепіано, коли він повернеться з Німеччини, де зараз гастролює.

Приїжджала сестра, намагалася непомітно виявити в неї ознаки суму, але не знаходила: у квартирі чистота й порядок, жодної порошинки, нові шпалери в спальні, у вітальні з’явився гарний торшер у тон темно-зеленим шторам і зручне крісло, на плиті каструлька з томатним супом, на столі вазочка з ще теплим печивом.

— Тобі не нудно? — запитала сестра. — Може, краще завести папугу чи хом’ячка, ніж ходити до якоїсь бабусі на піаніно бринькати. Добре, що не на бандурі. Скажи, навіщо тобі це?

— Люблю, — відповіла вона, — коли звуки складаються в красиву музику. І вона не бабуся, а прекрасна, невгамовна жінка. Хочеш, я тобі зіграю?

Літо минуло, настала осінь. За цей час вона розлучилася, погарнішала, зробила нову зачіску, полюбила своє нове життя…

Того п’ятничного вечора вона, як завжди, приїхала на заняття. Марія Петрівна сяяла від щастя: він приїхав, і я вас зараз познайомлю. З чашкою чаю в руках до передпокою вийшов чоловік: симпатичний, із гарною, гордою поставою. У домі пахло випічкою, солодкою ваніллю, уже був готовий яблучний пиріг…

Гість багато й цікаво розповідав про гастролі, з гумором згадував студентські роки. Усім трьом було затишно, тепло, смачно, цікаво й легко.

А потім він грав Шопена — магія й чарівність…

Через рік він запропонував їй руку й серце, стати господинею заміського будинку з басейном. В одній із кімнат будинку стояло лише фортепіано, зате там було величезне французьке вікно з видом на озеро. Увечері тут розпалювали камін, він грав для неї Шуберта, а сонце, що заходило, фарбувало небо то в рожевий, то в пурпуровий, то в апельсиновий, то в лимонний колір. Озеро в цей час переливалося золотавим і зеленим, а коли сходив місяць, сріблилося й виблискувало, мов луска величезної риби.

На гастролі до Франції він полетів уже з дружиною, а місце біля ілюмінатора люб’язно погодилася зайняти Марія Петрівна.

Бабуся не переставала щасливо усміхатися й захоплено притискати до себе долоньки. Вони побували в кількох містах цієї країни й, звісно, в Парижі: у кафе des Deux Moulins вони їли крем-брюле, доторкнулися до знаменитої Тріумфальної арки, захопилися королівським палацом — Лувром…

Марії Петрівни не стало через два роки. На фортепіано, в будинку біля озера, стоїть її фотографія в рамці.

Клавіш інструмента торкаються крихітні пальчики маленької дівчинки, що сидить на колінах у батька.

— Марійко, — каже чоловік, — ось ця клавіша називається «соль», а ця «мі»…

За вікном зима. Озеро замерзло й укрите кучугурами, що виблискують на сонці. З неба тихо падають пухнасті пластівці…