Чоловік сином не натішиться, але осадок в душі у мене залишився.

Коли тобі сорок і плановий огляд ошелешує звісткою, що ви знову станете мамою – це шок.

Здавалося б, що я лиш вдихнула, бо діти вже самостійні і ходять в школу, хоч між ними теж велика різниця у віці – вісім років, але ж уже самі.

Я вийшла на роботу, відчула себе людиною, а не вічною служницею «принеси-прибери, бо ти й так вдома сидиш».

І тут на тобі.

Реакція чоловіка була ще красномовнішою, ніж мої почуття:

– Ти серйозно? Я думав нарешті пожити як людина і знову ці плачі безкінечні! Ні і ще раз ні! Думаю, ти знаєш, що маєш робити.

– Але ж це наша дитина, – я кволо намагалася протестувати, хоч в душі повністю погоджувалася зі словами чоловіка.

Куди ще одну дитину в цю двокімнатну малу квартиру? Дівчата он одна з одною сваряться, бо старша хоче мати власну кімнату, а ми хоч на кухню виселяйся.

– Слухай, ви вже кота мені на голову привели! Плутається попід ноги, а через малюка просто й кроку не ступиш вільно. Ми вже застарі для цього, Віро.

Все так.

Прийняли ми рішення і все йде до того, щоб його виконати. Але все щось перешкоджає – то я спізнюся, бо машина зламається, то діти захворіють і треба негайно з ними бути, далі лікар захворіла.

І такі дрібні перешкоди, але все не дають зробити задумане. Звичайно, що я батькам нічого не казала про своє становище, але якось мені мама телефонує і каже:

– Віро, мені такий сон приснився. Тільки ти не смійся, але сниться мені, що я йду по вулиці і тримаю за руку дитину і таку кучеряву. Знаєш, яка ти в дитинстві була кучерява, як той ангелик… А очі в дитини такі великі і сині і каже мені : «Бабусю, а де мама?». Я тут прокинулася, але так мені якось стало… Ти мені нічого не хочеш сказати?

Ну що мені було робити, як серце в грудях так і стиснулося? Звичайно, що я зізналася і мама тому була страшенно рада.

– То буде хлопчик, я тобі кажу, бо я його вже за руку тримала. Ой, що то твої роки? Бог дає діти і дає на діти!

На те, що я вирішила зберегти дитину чоловік лише зі злості плюнув і довго ще потім ми сварилися.

– Що з тобою говорити, як тобі вже мозок геть не працює?

– Може й так, але то ж наша дитина!

– Роби як знаєш! Ніколи по-людськи з тобою не виходить!

Далі були довгі місяці бурчання, непорозуміння і сварок. Не кажу, що чоловік не допомагав мені, ні, і в магазин ходив, і готував разом з дівчатами, але ця атмосфера мені запам’яталася на все життя.

У нас і справді з’явився на світ хлопчик і цей факт чоловіка трохи примирив. У всіх дітей на початках сині очі і в малого такі ж були, і вже й волосся було – біле.

Михайликові вже два роки і він дуже радісна дитина, такий підлесник, що ще треба знайти, а його обійми лікують мене від утоми та переживань.

Бабуся не натішиться, каже, що він точно такий, як з її сну:

– То ти до мене приходив, так? Будеш з бабусею гуляти? Бабуся буде тобі морозиво купувати, – сюсюкає вона до нього.

Та й чоловік радіє і каже, що ходитиме з ним на рибалку і в гараж.

Але я от думаю про інше – чи дитина запам’ятала ту всю ситуацію, яка була під час його перебування в животі? Чи не зашкодить йому та атмосфера, бо ж діти все відчувають?

А ще я не можу забути того, як не гідно вів себе мій чоловік, це було абсолютно не подружнє ставлення. З одного боку-все добре, але з іншого – якось все так перемішалося, що я просто не знаю, що мені робити.

Фото Ярослава Романюка