Від почутого телефон випав з моїх рук, мене всю трусило. Кинулася вмивати лице, шепочучи про себе: «Як вона могла не сказати, що вийшла заміж?».

Так, рідна донька, єдина радість в моєму житті, та, заради якої я на чужині працюю, не сказала мені, що вийшла заміж.

У мене завжди були довірливі стосунки з донькою, ми були наче подружки і вона мені розповідала всі свої секрети, хто їй подобається в школі з хлопчиків, плакала, коли подружка запросила хлопчика, який Вероніці подобався, перша на танець.

Ми пережили з нею купу всього і тепер, коли я пів життя готуюся до її весілля, коли уявляю, яким хочу бачити чоловіка, який буде поруч із нею, вона ось так чинить?

Я одразу зателефонувала чоловікові:

– Ти в курсі?

– В курсі чого?

– Донька твоя заміж вийшла.

– Як? Коли?, – в Ігоря справді здивоване обличчя.

– Я звідки знаю за кого, я за тисячі кілометрів, а вона у тебе під носом, а ти нічого не помітив?

– Слухай, що я мав помічати? Вона давно живе на квартирі, яку ти їй купили. Якщо ти не забула, щоб вона була самостійна. То що ти тепер хочеш від мене? Ти сама підготувала ґрунт, а тепер дивуєшся.

Я кинула слухавку, бо чоловік мав краще пильнувати за єдиною донькою. Поки я обдзвонила всіх родичів, подруг Вероніки, то вже й ранок і треба знову ставати до осоружної роботи. Треба заробити доньці на майбутнє.

Стоп. Вона ж сама своє майбутнє творить і не питає нікого.

І з мене досить.

Я збирала сумки, відповідаючи на телефонні дзвінки з виправданнями від мами, свекрухи, тата, свекра, подруг. Ніхто й справді нічого не знав, Вероніка навіть не казала, що вона з кимось зустрічається.

Я всю дорогу думала про те, скільки ж я вклала своєї праці в доньку, як я заробляла на її навчання, дуже хотіла аби вона була медсестрою.

Чоловік був категорично проти:

– У неї немає для цього бажання. Навіщо ти стільки грошей на це витрачаєш, як вона не буде працювати за професією?

– Що ти знаєш?, – казала я йому, – Я не для того дитину на світ приводила аби вона підлогу мила в офісі. Я все зроблю аби у неї було краще життя, ніж у мене.

Я, знаєте, всього побачила, і гуртожиток, і орендовані квартири з Ігорем. Ледве він спромігся на власну квартиру заробити, роки був на заробітках, а тут привіз гроші і звістку, що йому не можна піднімати більше трьох кілограм нічого.

То чим було аж так тішитися?

Ну, зробив ремонт сам і на тому дякую, хоч трішки грошей зекономив.

А тут донька вже підліток, одягнутися хоче гарно, хоче кишенькових грошей, хоче піти на морозиво чи піцу з дівчатами.

А звідки я їй дам, коли в самих порожньо? Ігор розвозить продукти там не дуже платять.

От і поїхала. Зібрала бабусь і дідусів, друзів і кумів і просила помогти Ігорю з донькою. От як вони мені помогли.

Я так і на навчання заробила і на квартиру. Ми змогли зберегти з Ігорем родину, я ні на кого не заглядалася, бо нічого, крім роботи і світлого майбутнього доньки й не бачила. Ігор теж зрозумів, що потрібен лише мені.

Я сповістила доньку, що приїду і чекаю її вдома. Зібралися ми всією родиною, я приготувала багатий стіл, думала, що й зятя побачу, але донька стала на порозі сама.

– Поясни нам, доню, як ти нас шануєш, що таку подію вирішила приховати? То ми не заслужили у тебе на весіллі погуляти?, – почала моя мама.

Я мовчала, хоч слова так і рвалися назовні.

– Ба, ми нікому не сказали, навіть Сашковій матері.

– Ага, то ти його матір цінуєш вище за мене?, – спитала я доньку, – Навіть їй не сказала, а вона ж тебе вигодувала і вивчила та квартиру тобі купила. Так?

– Мамо, я знала, що ви так відреагуєте.

– Знала і все одно вирішила так вчинити?

– Мамо, він звичайний слюсар в автомайстерні, зарплата маленька, без квартири і машини, живе з мамою і сестрою. Хіба би тобі такий зять сподобався?

– Ніколи, – підтвердила я і всі рідні дружно закивали.

– Мамо, от я й вирішила вам сказати, коли все вже буде позаду.

– Ні, доню, все тільки попереду, бо ти маєш передумати, – сказала я їй, – Не для того я так важко працювала аби ти все отак промарнувала з таким чоловіком. Ти лишаєшся вдома і все.

– Ні.

Ніяк ми не могли її вмовити, щоб вона рятувала свою молодість. Сказала, що любить його і всі гроші світу їй не потрібні.

– Раз так, то прошу з квартири речі забрати, – сказала їй я.

– Не думала, що ти така, – донька вискочила з квартири.

Я не думала, що вона піде. Подумала, що застану її в квартирі, ми поговоримо і вона послухає нас. Але квартира була порожня. Я телефонувала до неї, але та не брала слухавку.

Ми всі знову зійшлися на нараду, я не знала, де вона, ніхто з родини не знав, де вона, вона нікому не казала, де живе її коханий.

– Все, чоловіче, йди шукай по місту ті автосалони та питай про зятя.

– А як його звати?, – каже Ігор і очима блимає.

Я за голову вхопилася, от як батько переживає за доньку. Всі інші йому сказали, що Саша, але прізвища ми не знаємо.

– Йди і без зятя не вертайся, – сказали ми всі хором.

Ігор сплюнув і пішов геть. Не було його дуже довго. Я не думала, що наше місто має стільки авто майстерень.

Через п’ять годин на порозі стояли двоє чоловіків, дуже похмурих чоловіків.

– Куди ти нашу доньку відвіз? Ми маємо з нею поговорити.

– Та їде вже вона його визволяти, – буркнув Ігор, – дайте щось поїсти.

Поки ми чекали на Вероніку, то Саша розповідав, що вони поки знімають квартиру, але збирає він на свою, бо непогано заробляє і розуміється на тому.

– І не набридло тобі отакому додому приходити?, – питаю я його.

– Ні, я люблю свою роботу, а це все відпирається.

Далі прибігла Вероніка спочатку з претензіями, але всі були раді, що вона знайшлася і якось тон розмови став приємним. Саша був настільки впевнений в своїх силах, що він все робить правильно, що попереду лишень щастя, що мені стало незручно. Я ж такої певності вже не маю, роботу свою не люблю і давно не знаю чи хочу бути поруч з чоловіком.

– Ми вам пробачимо, коли відгуляємо весілля, так як годиться, – сказала я і всі закивали.

– Я ж не проти, то Вероніка не хотіла вам казати, – погодився зять.

– Так, тут ти, доню, наробила, – погодилися ми з чоловіком.

Коли дивишся на цих закоханих, які знають, як для них краще, чого вони хочуть, якось так стає сумно… Невже, донька через двадцять п’ять років буде мати мої думки? Як ви гадаєте?

Автор Ксеня Ропота