— Мурчик, Мурчику, киць-киць, Мурчику, повернись! — у відчаї голосила біля вікна Олена Миколаївна. — Господи, яка ж я роззява! Не догледіла!

Жінка кликала свого кота, який випав із вікна першого поверху. Навіть москітна сітка не допомогла: Мурчик, мабуть, так захопився якоюсь рухомою цяткою зовні, що зірвав усю конструкцію геть!

— Лишенько моє! — гірко заплакала пенсіонерка.

Кіт Мурчик був єдиною живою, рідною душею, що залишилася у неї. Півтора року тому вона втратила в одну мить і чоловіка, і сина.

Тоді Олені Миколаївні нестерпно хотілося піти слідом за ними. Але саме Мурчик став тим якорем, що втримав її на цьому світі.

«А як же котик? — думала вона тоді. — Якщо мене не стане, кому він буде потрібен? Він же винятково домашній, та ще й хворіє, йому потрібне особливе харчування!»

І вона клопоталася навколо Мурчика, водила його до ветеринарів. А вечорами він злизував її сльози.

Та тепер Мурчик зник.

Олена Миколаївна вибігла на вулицю, питаючи перехожих, чи не бачили вони сірого висловухого кота. Зазирала у вікна підвалів, кликала. Обшукала всі смітники навколо. Мурчика не було ніде.

«Напевно, злякався, бідолаха! Забився кудись під дерево і сидить», — міркувала жінка.

Олена Миколаївна надрукувала безліч оголошень: «Зник кіт, сірий, висловухий, очі бурштинові. Винагорода гарантується». І розклеїла їх по всьому місту.

Уночі періщив дощ. Жінка не зімкнула очей. Як вона могла спати, якщо її улюбленець десь сидить мокрий, змерзлий і голодний?

Ранок розпочався зі дзвінка у двері. За ними стояли двоє хлопчаків із брудним, нявкаючим кошеням у руках:

— Тьотю, ми вашого котика знайшли!

— Діти, та це ж не мій кіт!

— Ну, то беріть цього! Яка вам різниця? — промовив старший.

— Ні, хлопчику! Мені потрібен саме мій кіт! А тобі — ось, візьми, погодуй цього! — Олена Миколаївна простягнула дітям кілька пакуночків котячого корму.

Такі «делегації» йшли до неї цілий день, але серед принесених різномастих котів її Мурчика не було.

Олена Миколаївна замислено помішувала цукор у чашці. Їй не хотілося ні їсти, ні пити. Вона просто водила ложкою в чашці та обмірковувала, що робити далі.

Різкий дзвінок у двері вивів її з похмурих роздумів. За дверима стояв зачуханий безхатько у старому, брудному одязі. Він міцно притискав до грудей її Мурчика.

— Мурчик! — Олена Миколаївна сплеснула руками і розридалася. Схопила переляканого кота і пригорнула до себе.

— Мурчику, мій дорогий, де ж ти був, порося ти таке! — примовляла жінка.

Не випускаючи свого скарбу, вона запросила безхатька на кухню: — Проходьте, проходьте!

Зачекайте хвильку, жінка потягнулася до гаманця, щоб віддати обіцяну винагороду.

Але він жестом зупинив її:

— Нічого не треба! От хіба за корм, якщо можна. Довелося йому купити на останні гроші. Він відмовився їсти те, що я. — Безхатько розгублено посміхнувся.

— Знаєте що, давайте я вас вечерею нагодую! Тільки не відмовляйтеся!

— Ніколи не відмовлюся! — усміхнувся незнайомець. — Тільки спочатку треба Мурчикові вухо обробити й бік! Його собаки на дерево загнали, видно, поки дерся, поранився.

Олена Миколаївна принесла йому все, що він перерахував для обробки котячих ран.

— Мені б руки помити!

Жінка провела гостя до ванної кімнати. Він мив руки цікаво: ретельно, аж до ліктів, як це роблять хірурги перед операцією.

Потім гість взявся за Мурчика. Дивно, але кіт у руках незнайомця поводився абсолютно спокійно: не кусався, не дряпався і не виривався.

— Ви якийсь чарівник? — запитала Олена Миколаївна, коли все було закінчено і Мурчик спокійно вмостився на своїй лежанці, облизуючи лапки.

— Ні, просто тварини мене чомусь люблять.

— Мене звати Олена Миколаївна, а вас як?

— Я не пам’ятаю, але всі кличуть Сашко-ветеринар.

Олена Миколаївна здригнулася: її покійного сина також звали Олександром.

— З вами щось трапилося?

— Я не пам’ятаю!

— Зрозуміло. Мені чомусь здається, що ви і справді маєте стосунок до цієї професії. А де ви живете?

— Коли де, сьогодні збирався у нічліжці переночувати.

Пенсіонерка думала недовго. Вона кинулася до шафи, дістала речі покійного сина. Простягнула безхатьку.

— Беріть, це чисте, вам має підійти! І рушник. Чистий.

Тепер сльози заблищали в очах нового знайомого:

— Ви серйозно? І ви не гидуєте? Це моя мрія — прийняти ванну!

— Ідіть, Олександре, а я поки що з вечерею розберуся. Бо я цими днями сама нічого не їла і не готувала.

Через деякий час Олександр вийшов із ванної, чистий, поголений, посвіжілий.

Олена Миколаївна схопилася за серце!

Сльози потекли з очей. Новий знайомий злякався: — Вам погано?

— Ні, ви просто дуже схожі на мого сина.

А потім вони влаштували чудову святкову вечерю на честь повернення Мурчика додому.

— Я у кімнаті сина постелила, а завтра подумаємо, як вам допомогти. А зараз відпочивайте, набирайтеся сил.

Коли Олександр прокинувся, Олена Миколаївна вже поралася на кухні, а Мурчик, наче нічого й не було, лежав у нього в ногах.

— Привіт, Мурчику! — Сашко солодко потягнувся, давно він себе так добре не почував.

— Доброго ранку, Олено Миколаївно!

— Доброго ранку, Сашенько! Тримай, натщесерце випий відвар. Не бійся, це трава добра, моя бабуся, Царство їй Небесне, відомою травницею була, і мене навчила. Цей відвар допоможе тобі пам’ять повернути!

Олександр випив варево, що виявилося досить гірким, але не противним на смак.

— Ти зараз удома з Мурчиком посидь, а я тут в одне місце забіжу.

Олена Миколаївна рішуче попрямувала до прокуратури, де колись працювали її чоловік і син. Вона домовилася про зустріч із другом сина — Андрієм Фроловим.

— Олено Миколаївно, радий вас бачити, як ви?

— Андрійку, я то добре, але є у мене до тебе прохання!

Олена Миколаївна докладно розповіла Андрію про свого нового знайомого, який втратив пам’ять. Про свої спостереження, що хлопець, найімовірніше, ветеринар за фахом.

Андрій вислухав жінку уважно.

— Так, Олено Миколаївно, ми займемося цією справою, я пошукаю звернення про зникнення людей. Можливо, хтось його шукає.

— Добре, Андрійку, тримайте мене в курсі.

Жінка поспішала додому, тепер їй було куди і до кого квапитися. Треба пиріжків напекти, бо Сашко давно нічого такого не їв.

Вдома вона застала гостя за ремонтом дверцят кухонної шафи.

— Ось, полагодив, бо хиталися, — сказав він.

— От бачиш! Твоя пам’ять усе-таки працює, ти пам’ятаєш, як лікувати тварин, як полагодити дверцята. Може, тобі хоч уривками щось згадується?

— Так, я пригадую велике вікно і блакитний халат.

— Ну гаразд, не все одразу, пий відвар!

А наступного дня вранці зателефонував Андрій:

— Олено Миколаївно, можете до мене зайти? Потрібно поговорити, є деяка інформація!

— Так, зараз приїду!

Андрій не ходив кругами, одразу виклав перед Оленою Миколаївною фотографію:

— Подивіться, це ваш квартирант?

Олена Миколаївна глянула на фото:

— Так, це він, тільки тут він виглядає набагато краще, ніж зараз. Він щось накоїв?

— Нічого, окрім того, що несподівано зник два місяці тому і його шукає дружина. Зник у сусідньому районі. Його звати Дмитро Олександрович Коваленко. І ви маєте рацію, Олено Миколаївно, він є власником великої мережі ветклінік «Хвостик-Вусик».

Жінка від радості підскочила на стільці!

— Яка ж я рада за нього! Потрібно негайно повідомити його дружині! Може, він побачить її, і пам’ять повернеться!

— Стривайте, Олено Миколаївно! Не поспішаймо, ми зараз встановили спостереження за його дружиною. Ви подумайте, як він опинився в такому стані? Нещасний випадок? А може, хтось вирішив раніше часу спадок отримати? Ні, Дмитра потрібно покласти до лікарні, щоб він хоч щось пригадав, інакше ми наразимо його на небезпеку.

Олена Миколаївна замислилася:

— Андрію, мені спокійніше буде, якщо він залишиться у мене! Його ніхто не бачить, не знає. Я, ти знаєш, не з балакучих.

— Добре, тільки нехай навіть носа на вулицю поки не показує, і ще я попрошу лікаря з нашої поліклініки до вас завітати, оглянути Дмитра.

— Дякую тобі, Андрію!

Олена Миколаївна поспішала додому, на душі було тривожно. У дворі до неї підійшов якийсь чоловік із фотографією в руках. Представився співробітником поліції і показав фото її квартиранта.

— Ви часом не бачили ось цього чоловіка, його розшукують рідні.

Олена Миколаївна прикинулася, що намагається пригадати, наморщила лоба:

— Мені здається, я схожого чоловіка щойно в магазині бачила.

Вдома вона звернулася до гостя:

— Дмитре!

Хлопець повільно до неї повернувся, було видно, що він силкувався щось пригадати.

— Ти Дмитро Коваленко! Намагайся згадати зараз, хто ти. А зараз пий відвар.

Олена Миколаївна зателефонувала Андрію і розповіла про те, що зустріла людину у дворі, яка розшукувала Дмитра.

— А який вигляд мала та людина?

Олена Миколаївна у всіх подробицях описала «співробітника поліції».

— Олено Миколаївно, судячи з опису, ця людина — друг дружини вашого Дмитра, він постійно крутиться поруч із нею. Будьте обережні.

Увечері прийшов лікар із відомчої поліклініки, оглянув хворого.

— Звісно, Дмитра потрібно ретельно обстежити, але на перший погляд, візуально можу сказати, що, найімовірніше, був сильний удар. Пам’ять поступово повернеться.

Лікар пішов, виписавши ліки. Ну і добре, Дмитрику, ну й чудово, ми з тобою обов’язково впораємося.

Вечорами Олена Миколаївна та її гість, як зазвичай, розмовляли про життя. Вона згадувала про чоловіка, про сина. А сьогодні раптом пригадалося, як вона вперше принесла Мурчика додому. Дістала фотографію, де він зовсім кошеня ще.

— Ось дивись, який він маленький був! Як моя долонька! Йому й півтора місяця було, коли я його взяла. Чи то вони його годували чим попало, чи то він застудився, але він дедь не з народження знає, що таке сечокам’яна хвороба.

Обличчя Дмитра осяв спогад:

— Олено Миколаївно, я, здається, справді ветеринар! Я пригадав велику клініку і напис ніяк не можу пригадати…

— «Хвостик-Вусик»! — підказала жінка.

— Точно! «Хвостик-Вусик»! Звідки ви знаєте?

— А я ще знаю, що ти, Дмитрочку, власник цієї мережі! Думаю, на сьогодні досить, ти й так багато згадав. Потрібно відпочити! І відвар випий на ніч.

Щодня, зовсім маленькими кроками, Олена Миколаївна і Дмитро просувалися до одужання. Дуже допомагав Мурчик, він сприяв відновленню всього, що стосувалося ветклініки.

Одного разу Дмитро пригадав, що в нього була помічниця, яку він дуже любив. Поки що він згадував тільки довге темно-русяве волосся і блакитні очі.

Одного чудового дня подзвонив Андрій:

— Олено Миколаївно, зараз я надішлю по вас машину, зможете мені привезти Дмитра?

— Звісно.

Олена Миколаївна вела Дмитра тими самими коридорами, якими колись ходили її чоловік і син. Вони колись торкалися цих стін, дихали цим повітрям. А тепер, коли справа рухається до розв’язки, їй, скоріш за все, доведеться розлучитися і з Дмитром. І вона знову залишиться лише з Мурчиком.

Олена Миколаївна зайшла до кабінету Андрія, ведучи за собою Дмитра. Зі стільця піднялася вродлива молода жінка з довгим темно-русявим волоссям і яскраво-блакитними очима. Було видно, що вона багато плакала.

— Дімко!!! — закричала вона і кинулася на шию квартиранту Олени Миколаївни!

— Катю, Катрусечко! — цілував Дмитро дружину.

Олена Миколаївна зітхнула і полізла в сумочку по носову хустинку.

— Я пригадав, я все пригадав! — повторював Дмитро. — Я пам’ятаю, як мене одного разу перед будинком покликав Ігор, мій шкільний друг, сказав, що йому потрібна моя допомога. А коли ми від’їхали в інший район, щось трапилося з машиною. Ми вийшли. Я відчув…

— Усе вірно, ваш Ігор задумав дуже підступний план, і якби не Олена Миколаївна з її котом-втікачем, ще невідомо, чим би все це закінчилося, — підтвердив Андрій.

— Олено Миколаївно, ви цю людину бачили біля будинку? Він розшукував Дмитра? — Андрій показав фото того самого «поліцейського», який розпитував її у дворі.

— Він і є!

— Це Ігор, він задумав прибрати Дмитра. А потім одружитися з вдовою й таким чином заволодіти бізнесом. Але сильно прорахувався: по-перше, Катерина його близько до себе не підпускала. А по-друге, він усе-таки не професіонал. Коли Дмитро впав, Ігор відтягнув його в ліс і закидав гілками. А на ранок взяв лопату й вирішив заховати надійніше. Але Дмитра на місці не виявилося. Ігор занервував, почав розшукувати товариша. І йому б це вдалося, якби Мурчик не надумав вистрибнути у вікно й не привів Дмитра до Олени Миколаївни.

Вони вийшли втрьох із прокуратури абсолютно щасливі.

— Олено Миколаївно, беріть свого Мурчика, поїхали до нас, погостюєте!

— А чому б і ні! Поїхали!

У Дмитра і Катерини виявився великий заміський будинок. Вони стояли на балконі втрьох, ні, вчотирьох: Мурчик сидів на руках в Олени Миколаївни, і дивилися, як сонце ховається за крони дерев. Повітря було напрочуд свіжим і чистим. І Олені Миколаївні здавалося, що її чоловік і син теж десь поруч!

А одного разу Дмитро купив невеликий будиночок, недалеко від того місця, де сам живе:

— У вас же була мрія — хатинка, щоб трави збирати й сушити! А мрії повинні збуватися! — сказав він.

А ще у Дмитра і Каті скоро буде малюк. Сказали, що якщо буде хлопчик, то назвуть Олександром, а дівчинку Оленою.