Моя менша сестра Віра вийшла заміж швидше за мене і прийшла жити з зятем до нас додому, бо в нас і хата велика та й лише я, мама і тато живуть.

Віра сказала, що у свекрухи жити не буде. А хата й так має їй лишитися, тому я маю піти геть. Ви розумієте? Дівайся де хочеш, бо тут нова ґаздиня.

Мама почала якось між нами це все примирювати, але мені було дуже неприємно, що я в своїй батьківській хаті чужа.

А далі трапилося неймовірне – я вийшла заміж за хлопця з багатодітної родини, там не було куди йти жити і ми не мали власних коштів аби винаймати квартиру чи хату. Тоді мама й запропонувала аби ми поки пожили у неї, а як в селі трапиться хата на продаж, то мама і тато нам поможуть купити.

Ви собі уявляєте, що то було за життя? то була щоденна гризня за кожну дрібничку – хто чиє взяв чи з’їв. Просто не описати словами. Як рідна сестра мені спаскудилася з її чоловіком, який качав права на рівні з нею, наче наймолодший братик – всі йому винні.

Хати на продаж все не траплялося, плану на тому городі, де ми мали не давали, бо лінія йшла і ми вирішили з чоловіком, що вступимося, але побудуємося на подвір’ї у мами.

Ми з чоловіком поїхали за кордон і почали працювати. Далі я вже не могла працювати і треба було лягати в пологовий, де у нас і з’явилася на світ дівчинка. І в моєї сестри на пів року раніше з’явився хлопчик. Знову ми жили з сестрою в одній хаті і вереск дітей зупиняв наш, і навпаки.

Наша будова загрузла на місці, бо гроші просто розліталися на прожиття і ми змогли лише залити фундамент. А сестра все наполягала аби ми йшли геть, бо вона через нас свариться з чоловіком.

Через сестру у мене не було ніякого декрету, а після року я була просто змушена покинути дитину на маму і поїхати знову на заробітки аби пришвидшити будову.

Брати дитину з собою – це ще більше витрачати грошей, тому ми не ризикнули.

Пройшло роки три, а стосунки у моєї сестри і її чоловіка зіпсувалися і вони подали на розлучення. Вона виявила, що він витрачає зарплату на ще якусь жінку.

В мене теж шлюб тріщав по швах, бо я завжди була на нервах – дитина далеко, грошей не наробляється так швидко, як хотілося б.

Я почала звинувачувати свого чоловіка в тому, що він недостатньо багато працює, а деякі роботи відмовляється виконувати. Ще й хоче на себе гроші витрачати – гарно одягатися, стригтися в барбершопах і обов’язково найдорожчий телефон має бути у нього.

Я просто бачила, що ми тупцюємо на місці і немає ніякого зрушення.

А далі гірше – мама й тато перестали нам допомагати з будовою, бо ж треба Вірі помагати з дитиною, бо ж чоловік не хоче аліменти платити.

А наша хата стояла зведена до вікон і замокала.

Що мені пішло нервів на чоловіка, що він почав говорити, що не хоче зі мною не лише хату будувати, але й собачу будку.

А що моя дитина росте без мене – того він не розумів!

Вже він і вертався жити додому, далі до мене і отак лембався, доки з божою допомогою ми не накрили хати.
Пройшов час і сестра вийшла заміж вдруге в місто і забула про свій «спадок».

Так, ніби її, міську паню, ніколи село й не приваблювало. Ніби, ніколи й думати не хотіла тут жити!

Ми з чоловіком вибудували хату і перейшли туди жити, а мамина з татом хата стоїть тепер велика і порожня.

І тепер я питаю – чи варті були ті всі гіркі слова, коли доля отак вирішила? Що, я тепер сестру маю?

Фото Ярослава Романюка.