Я маю єдиного сина, ростила без батька, бо так сталося – не хочу про це говорити. Ростила його в любові і гордості, бо моя дитина гарно вчилася і я вже молилася аби з нього вийшов лікар чи вчитель, головне, аби так тяжко не працював, як я.

Скільки на тому заводі ящиків натягаєшся, що й рук не чуєш і спини, ніхто тебе не пожаліє, бо ти не жінка, а працівник і маєш робити. Бувало, чоловіки в стороні вийшли на перекур. А ми з дівчатами грузимо ящики – ні один не допоможе, бо зарплата у всіх однакова.

Тому, те, що мій син розумник – це було моє найбільше щастя.

На останньому курсі університету Андрійко привів до нас дівчину і сказав, що то його майбутня наречена. Не сподобалася вона мені, скажу чесно, не пара вона була моєму синові і все – не така гарна, не така розумна, з якогось села на додачу.

У нас теж не хороми, але ж на те мій син красень і розумник аби мати краще, а не гірше.

Жити вони пішли в гуртожиток сімейний, але хоч очі не бачили – серце мені за сином боліло.

– Боже, я така безталанна, то я й дитині це передала? Він же мав мати кращу долю, а не мучитися, так як я. Прошу, Тебе, Боже, заміни його хрест, поки не пізно…

Я кожного дня вимолювала в Бога кращої долі для своєї дитини, працюю, а думки всі біля моєї дитини.

З часом їм дали квартиру і з’явився у мене онучок. Звичайно, що дитя ні у чому не винне, але це лише означало, що мій син отак все своє життя й проіснує коло такої жінки в цементовій коробці. А я ж мріяла, що у нього буде своя хатинка, де я буду доживати віку, а він приїжджатиме до мене з онуками, я буду садити квіти, збирати малину і частувати онучат смачними булочками.

Ні, я доживу віку в цій нещасній хрущовці, а мій син в бетонній панельці.

З онуком сиділа невістка і не дуже мене й припрошувала приходити, а я й не бігла з подарунками.

Не минуло й десяти років, як син прийшов до мене з речами.

– Буду жити з вами, бо Марта має іншого.

Я лиш руками сплеснула, мало того, що таке недолуге, то ще посміло мого сина знехтувати!

Я подякувала Богові, що він вернув мені дитину.

Але далі я зрозуміла, чому у неї з’явився інший – Андрійко полюбив біленьку, більше за все на світі.

Я знову молила бога замінити моєму синові хрест…

Скільки церков я об’їздила, скільки молитов замовляла, скільки платила за образки… Все без толку…
Андрій виносив з хати все, а я лиш молилася за мою дитину.

Далі бог пожартував з мене дуже – Андрійко змінив свій хрест і вже мусив перебувати в психоневрологічному диспансері.

Відвідуючи його я й побачила його дружину і як накинуся на неї:

– Ти чого прийшла? Подивитися до чого мені дитину довела? Я тобі дала в руки здорового чоловіка з гарною роботою, а ти мені віддала на шию вже слабого! Не встидно? З яким лицем ти взагалі сюди прийшла!

Я ще багато чого їй говорила і говорила правду!

– Полюбуватися прийшла на діло своїх рук?

Нічого, нічого, я свого сина вилікую і будемо жити, як і починали – двоє. Поки Бог дає мені здоров’я та пенсію, головне аби він більше не зривався – от я не знаю, як це зробити.

Знаю, що є приклади, коли люди верталися до нормального життя, бо мені таке жінки в церкві говорили, вже й дали номери телефонів священників, які таким займаються і те все можуть відмолити.

Я собі так думаю, що я невміло відмолила моєму синові хрест. Видно, я не знала, як молитися правильно і отаке наробила. Як тепер все виправити?

Фото Ярослава Романюка.