Привіт. Як життя? Поп’ємо кави?, – коханий голос з минулого і я, яка постаріла на п’ятнадцять років, помудріла на п’ятнадцять років, укорінилася за п’ятнадцять років, ощасливился за п’ятнадцять років.

Стало цікаво, що ж його заставило мене окликнути, просто цікаво. І розповідь колишнього коханого тільки підтвердила ті мої висновки, які я зробила в двадцять дев’ять.

Денис світився, саме так, блистіли лаковані капці, годинник, телефон, зуби і темні окуляри. Могла б сказати, що він не змінився за ці роки, як я, але і сивина пробивалася, і зморшки, і втома.

– Привіт, – відказала я, – Як ти мене впізнав?

– Через волосся, вона й руде так само, як і при нашому знайомстві.

– Мій улюблений колір.

– Я пам’ятаю, – відказав Денис.

Ми сіли в затишному кафе, я сказала, що не надовго, бо у мене ще купу справ, бо діти завжди знайдуть мамі роботу.

– Розказуй, як твоє життя, – почав він здалеку.

– Та що розказувати? Двоє дітей, чоловік, робота, дім. Нічого цікавого. Як ти?

– Та теж як у всіх – робота, поїздки, плани.

Розмова явно не клеїлася. Ми вивчали один одного очима, робили припущення лишень одне – чи щаслива людина, яка навпроти?

Чи щаслива я? Так, я можу впевнено сказати, що відколи пішла від Дениса, то стала щаслива. В моєму житті було багато щастя, хоча й набагато менше комфорту чи достатку.

Ми з Денисом почали зустрічатися на роботі, він перспективний працівник, і я, яка хотіла заміж. Закохатися для молодої дівчини – не питання, можна в буд-кого, але от чи візьмуть тебе заміж – тут вже треба постаратися.

Коли Денис запропонував пожити разом, то я подумала, що це крок до весілля і радо погодилася. Ми знімали квартиру, він її оплачував, а все от комунальні і харчування було навпіл. Я вважала ці стосунки демо версією родини, адже там так само спільний бюджет, тому й нічого не казала про те, що у мене менша зарплата і я могла б платити менше.

Денис говорив лишень про те, як він хоче досягнути успіху, стати кимось, мати ґрунт під ногами, а вже тоді створювати родину.

Я ж чекала, прибирала, готувала, прала, працювала і мріяла. Мені здавалося, що ще трішечки і ми одружимося.

Спочатку Дениса підвищили на роботі, дали свій кабінет, далі у нього збільшилася зарплата і він взяв дольову участь в будівництві, далі вже робив ремонт в квартирі і ми переїхали жити в його власну квартиру.

При цьому комуналка і проживання так само були навпіл. Коли я вибирала штори в квартиру, то розрахувалася своєю карткою і принесла покупку додому.

Попросила чоловіка повісити їх, треба було прикрутити карниз.

– Я втомився і це не моя робота, – відказав він, – Мені не подобаються такі штори, я хочу бачити світлі вікна. Віднеси їх назад.

– Назад не приймуть.

– Це твої клопоти, я тебе не просив це робити.

Я віддала штори мамі.

Далі у мене сталася затримка і я щасливо повідомила про це йому.

– Не думав, що ти до мене не дослухаєшся, – відказав той, – Я ж тобі казав, що спочатку хочу стати на ноги. Ніяких серйозних планів. Я, звичайно, зроблю, як гідний чоловік.

У мене не було слів, я очікувала якоїсь радості, але не такого. Денис натякав, що він сумнівається в мені.

Зібрала речі і поїхала до батьків.

– Доню, п’ять років ти хоч подумай чи варто так все кидати через якісь слова. Чи мало ми з татом що кажемо один одному.

– Мамо, ти це кажеш, як дружина.

– Але що далі?

– Я не знаю.

Я справді не знала, що мені робити. Денис ще кілька разів питав, як мої справи, але я його запевнила, що все добре і йому нема чого хвилюватися, інколи таке буває, що одне видається за інше.

Він полегшено зітхнув, як і я.

В таких випадках радять змінити обстановку і я так, і зробила. Поїхала працювати за кордон і там зустріла Валерія, який заробляв собі на квартиру і на ґрунт під ногами.

Після таких слів я одразу вирішила звести до мінімуму знайомство, хоч хлопець мені й сподобався. Ще чекати п’ять років, поки дослужишся до дружини я не хотіла.

Але Валерій прийшов на побачення з квітами і обручкою.

– Марто, я не хочу втрати свій шанс на щастя, а такої як ти я більше не зустріну, знаю це точно. Виходь за мене заміж.

– А якщо ми один одному не підійдемо, – спитала я.

– Це неможливо. Я матиму за щастя, коли ти будеш поруч зі мною.

І ось так ми поруч вже тринадцять років, у нас двоє чудових діток, ми обоє заробили на квартиру і купили її, облаштували на мій смак, Валерію було все одно, що в квартирі.

– Головне аби в ній була ти, – казав він.

У нас бувають непорозуміння, у нас були важкі часи, коли діти були малі, але я жодного дня не пошкодувала, що вийшла за нього заміж. Мені здається, що ми разом збудували щось справді чудове, справжнє, непохитне.

І ось переді мною колишній, багатий і успішний. Все як він мріяв. І я, не бідна і не настільки успішна, щаслива. Все, як колись мріяла.

– Ти так і не одружився?, – спитала його.

– Так, все через графік. Жінки хочуть уваги, а у мене то робота, то нарада. Було кілька спроб, але потім виявилося, що вони майстерно прикидалися і в житті геть інші.

Він розказував, що зараз йому важко знайти людину, яка полюбить його, а не те, який у нього годинник чи машина, а йому хочеться аби його любили не за успіхи, а просто так.

– То треба було раніше женитися, – сказала я.

– Так, треба було. Ти мене колись любила просто так.

– Було таке, але вже не люблю.

– Невже твій чоловік успішніший за мене? По тобі цього й не скажеш.

– Ти завжди вмів в компліменти, – засміялася я, – Ні, він не багатий на гроші, але багатий на увагу і любов. І любить мене просто так.

– Тобі пощастило.

– Так, пощастило. Що ж, бувай, маю ще купу справ.

– Я б зробив все аби ти менше втомлювалася – найняв би помічницю чи накупив купу побутової техніки.

– Я знаю, але толку з того? Все давно скінчилося, Денисе. Я вже не та, що колись і ти змінився. Я не знаю, де тобі шукати те, що ти багато років тому відкинув. Я б тобі щиро порадила, але не знаю. Прощай.

– Прощай.

Я пішла варити їсти, кожному різне, що мене завжди дратувало. Але зараз подумала, що цього клопоту могло б ніколи й не бути, і аж в піт холодний кинуло. Зроблю все на вищому рівні і навіть бурчати не буду. Я побігла додому.

Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота

Фото Ярослава Романюка