Тоді, наприкінці грудня, місто виглядало занадто метушливим. Я йшла вулицею й зачіпала плечима перехожих, які кудись поспішали. Люди сміялися, щось обговорювали на ходу, обирали подарунки в яскравих вітринах магазинів.

Мене ця чужа радість лише дратувала. Хотілося сховатися, щоб нікого не бачити й не чути цих розмов про святкування.

Зранку мене викликали в кабінет керівника й повідомили, що наше відділення закривають.

Знайти нову роботу в цей період майже неможливо, всі компанії вже завершували рік.

Я міркувала, що мені робити далі. Варіантів було небагато. Грошей на оренду кімнати залишалося буквально на два місяці, якщо сильно економити на їжі. Повертатися в село, де я виросла, не було сенсу. Батьків не стало три роки тому. У нашій старій невеликій хаті тепер господарював мій брат Михайло разом із дружиною. Вони виховували трьох маленьких дітей, місця там катастрофічно бракувало. Коли я приїжджала до них влітку на кілька днів, то спала на старому дивані на веранді. Михайло відверто казав, що їм важко, грошей не вистачає, дружина постійно втомлена. Я розуміла, що там на мене ніхто не чекає.

Під ногами хрустів мокрий сніг. Я так заглибилася у свої думки, що зовсім не дивилася вперед й наступної миті всією силою наштовхнулася на якогось чоловіка. Замість того, щоб піднятися чи вибачитися, я просто сіла на сніг і розплакалася. Мені стало так шкода себе, коліно пекло, джинси промокли, а в голові крутилася лише одна думка — чому все це відбувається саме зі мною.

— Дівчино, вибачте, будь ласка. Я вас не помітив, також задивився в телефон. Не плачте, будь ласка, — почувcя наді мною чоловічий голос.

Я закрила обличчя руками й заридала ще голосніше. Перехожі почали озиратися, а мені було байдуже. Чоловік присів поруч, обережно взяв мене за лікоть і спробував підняти.

— Ну що ви, не треба так побиватися. Давайте я вам допоможу. Моя машина стоїть он там, за поворотом. Давайте я вас підвезу, куди потрібно. Ви дуже забилися?

— Не треба нікуди їхати, я сама дійду, — проговорила я крізь сльози, намагаючись обтрусити мокрий сніг із куртки.

Чоловік підхопив мене під руку, підтримуючи, щоб я знову не посковзнулася. Його звали Ігор. Він наполіг на тому, що мені потрібно хоча б посидіти в теплому приміщенні й заспокоїтися. Ми пройшли кілька метрів і сіли в його автомобіль.

В салоні було тепло, працювала пічка. Ігор рушив з місця, і вже за п’ять хвилин ми опинилися біля невеликого затишного кафе на околиці центру.

Ми сіли за кутовий столик. Офіціант приніс дві великі чашки гарячого чаю. Я тримала пальцями теплу кераміку й відчувала, як поступово минають перші емоції. Не знаю, чому так сталося, але Ігор дивився на мене з такою щирою цікавістю й співчуттям, що я не витримала. Я розповіла йому все: і про звільнення, і про відсутність грошей, і про брата в селі, якому я не потрібна.

Ігор уважно слухав, не перебивав, лише зрідка кивав головою. Коли я закінчила, він трохи помовчав, помішуючи ложкою цукор у чашці.

— Слухай, Оксано, — сказав він спокійно. — У мене є пропозиція. Від моєї мами залишилася однокімнатна квартира в спальному районі. Вона зараз стоїть порожня, я там тільки комунальні плачу. Переїжджай туди й живи, поки не знайдеш нову роботу.

— Ви не розумієте, — я зніяковіла. — У мене немає грошей, щоб платити вам за оренду. Того, що мені виплатили, ледве вистачить на їжу та якісь мінімальні витрати.

— І нічого не треба платити, — посміхнувся Ігор. — Ти просто наглядатимеш за житлом, щоб там усе було в порядку. Я сам колись приїхав сюди з невеликого села. Я чудово пам’ятаю, як це — опинитися в чужому місті, коли немає жодної підтримки й ні до кого звернутися. Мені тоді теж допомогли чужі люди. Тож вважатимемо це поверненням боргу. Поживеш там, заспокоїшся, знайдеш нове місце. Все налагодиться, побачиш.

Цей вчинок здався мені дивом. Наступного дня Ігор допоміг мені перевезти мої дві сумки з речами. Квартира виявилася старою, але дуже чистою, зі скромними меблями та великим вікном, що виходило у двір.

Поступово моє життя почало змінюватися. Ігор заїжджав майже кожного дня. Він привозив продукти, допомагав лагодити дрібниці на кухні — то кран підкрутить, то полицю закріпить. Він був дуже турботливим, спокійним і надійним.

Я навіть не помітила, як почала чекати його кроків у коридорі. Я закохалася в нього так сильно, що мене взагалі нічого не бентежило. Ні те, що він був на дванадцять років старший за мене, ні те, що він ніколи не залишався в мене на ніч.

Щоразу під вечір він збирався й ішов, пояснюючи це тим, що має багато справ по роботі.

Він розповів мені, що вже пів року як овдовів.

— Розумієш, Оксано, дружини не стало, але мені все ще важко, — говорив він, дивлячись у вікно. — Ми прожили разом багато років. Мені потрібен час, щоб остаточно звикнути до цієї думки, змиритися. Будь ласка, не квап мене. Мені дуже добре з тобою, але я поки не готовий до спільного побуту в одній хаті.

Я вірила кожному його слову. Мені здавалося, що його чесність — це ознака глибокого серця. Я була готова чекати скільки завгодно, оточувала його турботою, готувала смачні обіди, коли він приходив.

Минуло кілька місяців. Одного ранку я відчула дивну слабкість. Коли все підтвердилося, я спочатку злякалася, а потім мене наздогнала неймовірна радість. У нас буде дитина. Я була впевнена, що ця новина змінить усе. Ігор зрозуміє, що минуле треба залишати позаду, ми нарешті розпишемося, почнемо жити разом, як справжня сім’я, адже малюкові потрібен батько.

Увечері Ігор прийшов стомлений. Я накрила стіл, налила йому гарячого супу. Коли він поїв, я сіла поруч і взяла його за руку.

— Ігорю, у мене є важлива новина. Скоро наше життя зміниться. У нас буде поповнення, ми чекаємо на дитину.

Ігор завмер. Його обличчя вмить зблідло, він повільно прибрав свою руку з моєї долоні.

— Ти хоч мене запитала, чи готовий я до такого повороту? — його голос став різким і холодним, я ніколи його таким не чула. — Ти взагалі думала, на які гроші ми будемо утримувати малого? У тебе навіть постійної роботи немає, перебиваєшся випадковими підробітками.

— Ігорю, але це ж наша дитина, — в мене затремтів голос, сльози самі підступили до очей. — Як можна так говорити? Її просто треба любити, ми з усім впораємося, ти ж працюєш.

— Ти нічого не розумієш, — він підвівся з-за столу, навіть не допивши чай. — Мені треба подумати. Це занадто серйозно.

Він пішов, гупнувши дверима. Після цієї розмови Ігор став зовсім іншим. Він більше не приїздив щодня. Міг не дзвонити по кілька діб, а коли я набирала його сама, відповідав сухо, посилався на завантаженість, на проблеми з бізнесом, на те, що йому треба побути самому.

Дні тягнулися безкінечно довго.

Щодня гладила свій живіт і розмовляла з донечкою. Я вирішила, що назву її Христиною.

Христинка з’явилася на світ наприкінці грудня, якраз перед Новим роком. Вона була крихітною, з маленькими пальчиками й темним пушком на голові. Коли мені вперше дали її на руки, я забула про всі місяці самотності й страху.

Вона була моєю найбільшою радістю.

У день виписки я з самого ранку зібрала свої нечисленні речі в сумку. Ігор не відповідав на мої дзвінки вже два дні. Я надіялася, що він просто зайнятий і все одно приїде, адже знав дату. Нарешті я наважилася й набрала його номер знову, коли вже стояла в коридорі з дитиною на руках.

— Ігорю, нас виписують, — тихо сказала я в слухавку. — Я вже готова, стою на виході. Приїжджай, будь ласка, забери нас із Христинкою додому. На вулиці дуже холодно.

— Я не можу зараз, Оксано, у мене термінові справи, — буркнув він і вимкнув телефон.

Минула година. Люди виходили, сідали в машини, сміялися. Я залишалася одна, сльози замерзали на моїх щоках.

— Ти Оксана? — раптом почувся тихий жіночий голос поруч.

Я підняла очі. Переді мною стояла жінка років сорока, в дорогому темному пальті й в’язаній шапці.

— Так, я Оксана. А ви хто? — мій голос тремтів від холоду й страху.

— Я Світлана, дружина Ігоря, — спокійно відповіла вона. — Я була вдома, коли ти йому дзвонила.

У мене все всередині перевернулося. Мені здалося, що повітря стало занадто важким, важко було зробити вдих.

— Дружина? — прошепотіла я, сильніше притискаючи до себе Христинку. — Але він же говорив… що він вдівець.

Світлана гірко посміхнулася, по її щоці скотилася сльоза, яку вона швидко витерла пеочаткою. Вона важко опустилася поруч зі мною на холодну лавку й зітхнула.

— Як бачиш, я жива й здорова. Ну, щодо здоров’я не впевнена, але жива. Ми з Ігорем прожили разом п’ятнадцять років. Коли з’ясувалося, що в нас не може бути дітей, він навіть не захотів підтримати мене. Я просила його, благала давай візьмемо дитину з будинку малюка, усиновимо, виростимо як рідну. Він і слухати не хотів. Йому завжди було зручніше жити тільки для себе, щоб весь комфорт був навколо нього. Я прощала йому багато речей, дбала про нього, готувала, створювала затишок. Думала, ну така вже в нас доля. А виявляється, він просто знайшов собі інше життя на стороні. Як ви могли так вчинити зі мною?

— Світлано, я присягаюся вам, я нічого не знала, — сльози хлинули з моїх очей рікою. — Він привів мене в квартиру своєї матері, сказав, що вона порожня. Говорив, що переживає втрату. Якби я знала, що в нього є сім’я, я б ніколи в житті не погодилася на це. І дитина йому, мабуть, теж не потрібна. Бачите, він навіть не приїхав нас забрати.

Світлана подивилася на маленький згорток у моїх руках. Її погляд пом’якшав.

— Він і не приїде, — тихо сказала вона. — Я влаштувала йому вранці великий скандал. Сказала, що все знаю про квартиру й про дитину. Сказала, щоб ішов на квартиру своєї матері, до тебе. Так що він тепер там. Можеш їхати до нього, я заважати не буду. Я подаю на розлучення.

— Я не поїду туди, — твердо відповіла я, хоча моє тіло вже тряслося від холоду. — Я не зможу жити з людиною, яка стільки часу брехала мені, брехала вам. Я знайду якесь житло, щось придумаю.

— І куди ти підеш зараз, з немовлям на руках, у такий мороз? — Світлана підвелася з лавки й уважно подивилася на мене.

Я мовчала, опустивши голову. Мені дійсно не було куди йти. Грошей у кишені залишалося обмаль, на вулиці темніло, вечір перед Новим роком.

— Все зрозуміло з тобою, — Світлана зітхнула й поправила шарф. — Вставай. Збирай речі. Поїдемо до мене додому.

— Що ви таке кажете? Ні, я не можу, — я злякалася її пропозиції. — Ви через мене пережили таке, я не можу йти до вас у хату.

— Я сказала — вставай і ходімо до машини! — її голос став суворим. — Я зараз не про тебе думаю, а про дівчинку. Ти її просто застудиш на цьому вітрі, вона ж зовсім крихітна. Ходімо, таксі вже чекає.

Ми поїхали до Світлани. Її квартира була великою, трикімнатною, з красивими меблями й безліччю кімнатних рослин на підвіконнях. Світлана відразу провела мене в меншу кімнату, допомогла роздягнути Христинку, принесла чисту постільну білизну й теплу ковдру. Вона не дорікала мені, не розпитувала більше ні про що. Ми просто почали жити разом.

Минуло три роки. За цей час наше життя повністю змінилося. Христинка підросла, перетворилася на кумедну дівчинку з довгими світлими косичками й допитливими очима. Вона однаково сильно любила нас обох. Світлана проводила з нею весь свій вільний час після роботи в офісі, купувала їй красиві сукні, іграшки, читала казки на ніч. Христинка звикла до цього й часто називала мамою і мене, і Світлану. Ми не забороняли їй цього, нам так було спокійно. Я змогла влаштуватися на роботу, тож тепер ми ділили всі витрати на побут навпіл.

Того вечора ми готувалися до зустрічі Нового року. На кухні стояли тарілки з нарізаними овочами, запікалося м’ясо в духовці. Наступного дня з-за кордону мав повернутися рідний брат Світлани — Віктор. Він три роки працював за контрактом в іншій країні, займався будівництвом і тепер вирішив повернутися додому назовсім. Христинка дуже чекала на його приїзд, хоча бачила його лише через екран комп’ютера під час наших нечастих розмов у вайбері. Вона бігала по коридору, тримаючи в руках паперову сніжинку, яку сама вирізала.

Нарешті у двері подзвонили. Христинка першою побігла відчиняти, за нею вийшли ми зі Світланою. До коридору зайшов високий, широкоплечий чоловік у великій зимовій куртці. У його руках було кілька величезних пакетів із подарунками й коробка з великою лялькою.

— Ну привіт, мої рідні! — голосно сказав Віктор, ставлячи речі на підлогу. — Скільки ж я не був удома. Як ти виросла, Христинко!

Дівчинка відразу підбігла до нього, обійняла за коліна. Віктор підняв її на руки, закружляв по коридору, і в домі відразу стало гамірно й весело. Потім він привітався зі Світланою, міцно обійнявши її, і повернувся до мене. Його погляд був теплим і дуже приязним.

— Добрий вечір, Оксано. Світлана мені про вас стільки розповідала, що мені здається, ніби ми знайомі вже багато років. Радий нарешті побачитися наживо.

— Добрий вечір, Вікторе. Ми теж дуже раді, заходьте, роздягайтеся, вечеря вже майже готова, — відповіла я, відчуваючи, як до щік приливає тепло.

Вечір пройшов неймовірно швидко. Віктор багато жартував, показував фотографії на телефоні. Коли Христинка втомилася й почала вередувати, я повела її в кімнату, вклала в ліжко й зачекала, поки вона засне.

Коли я повернулася на кухню, Світлана якраз мила посуд, а Віктор сидів за столом, тримаючи в руках чашку з чаєм. Вони тихо про щось говорили, але коли я зайшла, Віктор відразу підвівся й посунув мені стілець.

— Сідай, Оксано, відпочинь трохи. Ти цілий день на ногах, — сказав він м’яко.

— Дякую, Вікторе. Христинка вже спить, за хвилину заснула, так набігалася за день, — я сіла за стіл.

Віктор подивився на сестру, потім на мене, трохи помовчав і заговорив серйозним тоном:

— Знаєте, дівчата, я так стомився від цих постійних поїздок. Заробив грошей, тепер планую відкрити тут власну невелику фірму, займатися ремонтами та будівництвом. Хочеться вже мати свій куток, родину. Світлано, ти мені часто казала, що Оксана дуже хороша жінка. І тепер я сам бачу, що це правда. Оксана спокійна, домашня, саме така, про яку я завжди мріяв.

Я розгубилася від таких слів, опустила очі й почала крутити в пальцях серветку. Світлана підійшла до столу, витираючи руки рушником, і з посмішкою сіла поруч.

— Ну от, Вікторе, приїхав і відразу свататися починаєш, — пожартувала вона, але потім її обличчя стало серйознішим.

— А якщо чесно, Оксано, мій брат дійсно хороша людина. Надійний, слів на вітер не кидає. Ти подумай над цим. Скільки можна самій бути. А ти, Вікторе, сам як думаєш? Не боїшся, що в Оксани вже є дитина?

— Ти що таке кажеш, Світлано? — обурився Віктор. — Христинка — чудова дівчинка, розумна, весела. Я буду тільки радий, якщо вона стане моєю донькою. Я готовий дбати про них обох. А ти як, сестричко? Сама як думаєш жити далі? Не думала повернути Ігоря? Він же, кажуть, знову сам залишився, та його нова пасія швидко від нього пішла.

Світлана махнула рукою й зневажливо посміхнулася.

— Не треба мені Ігоря, я про нього навіть не згадую. Спочатку було боляче, звичайно, п’ятнадцять років життя просто так не викинеш із голови. Але коли в моєму житті з’явилася Христинка, вона мене наче повернула до життя. Ця дитина дала мені стільки радості, що вся образа просто зникла. Мені зараз дуже добре. До речі, хочу з тобою порадитися, Оксано. У нас в офісі працює Сергій, він керівник аналітичного відділу. Вже більше року ходить за мною, пропонує разом жити, кличе заміж. Я все не наважувалася, думала, ну як я вас залишу, ви ж моя сім’я. А тепер, якщо у вас із Віктором усе складеться, то, може, і мені варто спробувати?

— Світлано, звичайно варто! — я взяла її за руку. — Сергій — чудовий варіант, ти заслуговуєш на щастя, як ніхто інший. Не треба боятися минулого, не всі чоловіки такі, як Ігор. Головне — слухати те, що підказує серце.

Пророцтва Світлани збулися дуже швидко. Не минуло й кількох місяців, як Віктор зробив мені офіційну пропозицію. Ми не влаштовували великого гуляння, просто розписалися в рацсі, запросили Світлану з Сергієм і влаштували святкову вечерю вдома. Віктор купив двокімнатну квартиру в новобудові неподалік, і ми з Христинкою переїхали туди. Світлана дуже сумувала за малою, тому ми домовилися, що Христинка часто залишатиметься в неї на вихідні.

— Світлано, ти ж для неї така сама мама, як і я, — говорила я їй під час чергової зустрічі. — Приїжджай до нас у будь-який час, бери Христинку до себе. Якби не твоє велике серце тоді, під лікарнею, я навіть не знаю, де б ми зараз були й чи взагалі були б живі.

— Ну годі тобі, Оксано, не вигадуй зайвого, — Світлана сором’язливо посміхалася. — Я просто зробила те, що мала зробити.

Цього року підготовка до Нового року була ще масштабнішою. Ми вирішили святкувати всі разом у новій квартирі Віктора. Напередодні свята Світлана приїхала до нас раніше, щоб допомогти мені приготувати салати й запекти пиріг. Віктор пішов із Сергієм на ялинковий базар, щоб вибрати велике дерево для вітальні.

Христинка крутилася біля Світлани, яка сиділа на дивані й відпочивала після дороги.

— Мамо Світлано, а я дещо знаю! — голосно промовила дівчинка, смикаючи її за рукав кофти. — Мені мама з татом обіцяли великий подарунок. Тільки не під ялинку, а влітку, коли буде тепло.

— І що ж це за подарунок такий цікавий? — Світлана посміхнулася, погладивши дівчинку по голові.

— Братик! У мене буде маленький братик, ми будемо разом гратися в пісочниці! — радісно вигукнула Христинка й побігла у свою кімнату за лялькою.

Світлана раптом перестала посміхатися, її обличчя стало серйозним, вона опустила очі й почала уважно розглядати свої пальці. Я підійшла до неї, сіла поруч на диван і обережно обійняла за плечі.

— Світлано, вибач мені, будь ласка. Христинка проговорилася раніше, ніж я встигла сама тобі все розповісти. Я просто не знала, як правильно почати цю розмову. Я пам’ятаю, як сильно ти хотіла дитину й скільки пережила через це в минулому шлюбі. Мені не хотілося робити тобі боляче цією новиною.

Світлана підняла голову, і я побачила, що в її очах стоять сльози, але це були сльози радості. Вона міцно стиснула мої пальці.

— Оксано, ти що, дурненька? Яка образа? Я неймовірно щаслива за вас із Віктором. Це ж буде мій рідний племінник, я буду любити його так само, як Христинку. І знаєш… мені теж треба тобі дещо сказати. Я сама досі не можу в це повірити, мені здається, що це якийсь сон.

— Що таке? Що сталося? — я здивовано подивилася на неї.

— Ми з Сергієм минулого тижня ходили на консультацію, — Світлана говорила тихим, тремтячим від хвилювання голосом. — Потім я здала всі необхідні аналізи, пройшла огляд у спеціаліста. Колишні висновки лікарів виявилися помилковими. У нас із Сергієм буде дитина. Поповнення в сім’ї очікується наприкінці серпня.

Я від подиву аж рота відкрила. Наступної миті я міцно притисла Світлану до себе, ми обоє плакали й сміялися одночасно.

— Світлано, це ж неймовірне диво! — повторювала я. — Це просто найкраща новина за весь рік. А ти ще переживала, боялася Сергія, боялася починати все спочатку.

— Так, я дуже переживала, — Світлана витерла сльози паперовою серветкою. — Роки все-таки вже не ті, перша дитина в такому віці — це страшно. Але Сергій так зрадів, коли дізнався, він буквально носить мене на руках.

— Викинь усі ці дурні думки про вік зі своєї голови, — впевнено сказала я. — Зараз усе роблять під пильним наглядом фахівців, усе буде добре. Ходімо краще на кухню, нам треба переписати новорічне меню, тепер нам з тобою потрібно більше корисних продуктів і свіжих овочів.

Світлана підвелася з дивана, але не рушила з місця. Вона подивилася на мене дуже серйозно й тихо сказала:

— Дякую тобі, Оксано. За все дякую.

— За що ти мені дякуєш? — здивувалася я. — Це ж ти мене колись урятувала від холоду на вулиці.

— За те, що все сталося саме так, — Світлана посміхнулася, і її обличчя стало зовсім світлим. — Напевно, це було якесь випробування. Якби я тоді, три роки тому, під лікарнею піддалася своїй гордості й образі на Ігоря, я б просто розвернулася й пішла. Я б ніколи не дізналася про тебе, у мене б не було Христинки, яка повернула мені віру в життя. Віктор би не повернувся додому, я б не зустріла Сергія й ніколи б не дізналася, що можу стати мамою. Моє серце підказує, що в нас буде хлопчик. Хоча насправді це зовсім не важливо, головне, що після стількох років очікувань і розчарувань я нарешті відчуваю себе повністю щасливою. Наступний Новий рік ми вже будемо зустрічати у значно більшому складі.

Ми обнялися ще раз і разом пішли на кухню.