Я перебирала речі у верхній секції шафи, куди зазвичай закидають те, що «шкода викинути, але нікуди подіти». Шукала стару зарядку до дитячого нічника, бо Ігорчик ніяк не хотів засинати в темряві.

Рука наштовхнулася на щось м’яке, шорстке. Я витягла невеликий згорток і розгорнула його прямо на підлозі, серед розкиданих шкарпеток і коробок з-під взуття. Це були ляльки. Чотири фігурки, плетені з грубих вовняних ниток. Чоловік, жінка і двоє маленьких дітей. Вони були з’єднані руками так міцно, що здавалося — це одна суцільна в’язана стрічка. Обличчя у них були вишиті простими стібками, але чомусь виглядали дуже серйозними.

Звідки вони тут? Ми з Дмитром прожили в цій квартирі шість років, і я жодного разу не бачила цих іграшок. Дмитро пішов два місяці тому. Пішов швидко, зібравши тільки найнеобхідніше в спортивну сумку. Навіть сина, який тоді спав, не став будити — просто постояв над ліжком, поцілував у щоку і тихо прикрив за собою двері.

Першою думкою була Ольга Петрівна, моя колишня свекруха. Вона завжди вважала, що я її синові не підходжу.

— Таню, ну ти ж розумієш, — казала вона мені колись на кухні, розливаючи чай у тонкі порцелянові чашки, — ти дівчина з освітою, у тебе аудит, цифри, кар’єра. А Діма мій… він же простий механік. Йому б когось простішого, щоб у рот заглядала, а не звіти вечорами перевіряла.

Вона ніколи не сварилася зі мною відкрито. Просто випромінювала таку тиху, ввічливу “не любов”. І ось тепер, тримаючи в руках цих ляльок, я подумала: невже вона якось примудрилася їх сюди підкинути? Але ж ми не спілкуємося. Після того, як Дмитро переїхав до неї, вона навіть не дзвонила. Мабуть, раділа, що «дитина повернулася в сім’ю».

— Мам, ти знайшла? — Ігорчик зазирнув у спальню, потираючи очі.

— Нічника поки ні, але дивись, що знайшла. Тобі подобаються?

Він взяв ляльок, покрутив у руках.

— Дивні якісь. Вони як приклеєні. А чому їх двоє малих? Це я і ще хтось?

— Не знаю, сонечко. Напевно, просто така іграшка. Йди в ліжко, я зараз прийду.

Я поклала ляльки на комод. Чомусь рука не піднялася запхати їх назад у шафу. Весь вечір я думала про те, як ми докотилися до цього мовчання. Сварка перед Різдвом була недолугою — через якийсь зламаний кран і його вічну забудькуватість. Ми наговорили одне одному стільки гидоти, що повітря в кімнаті, здавалося, стало густим і липким. Він говорив, що я його пригнічую своїм «статусом», а я сміялася йому в обличчя, питаючи, коли він востаннє читав щось, крім цінника на заправці.

Наступного дня після того, як я знайшла ляльок, до нас зайшов Андрій. Це мій давній знайомий ще зі школи.

— Дядьку Андрію, дивіться, яка в мене гра! — син вибіг до нього з машинкою.

— Класна тачка. Слухай, Ігоре, а де тато?

— Тато на роботі. Далеко, — буркнув малий і втік у дитячу.

Ми пили чай на кухні. Андрій розповідав про свою дружину Віку, яка зараз у лікарні, бо чекає на другу дитину. Коли він пішов, я помітила, як Ігорчик дивиться у вікно.

— Мам, а чому дядько Андрій приходить, а тато ні?

— Тато приходить, синку. Він просто зараз дуже зайнятий.

— Він навіть не прийшов подивитися, що мені святий Миколай приніс. Я ж йому листа писав, просив планшет. А під ялинкою був тільки великий вертоліт. Він листа не читав, так?

У мене всередині щось обірвалося. Я згадала той конверт, який Ігорчик просив мене віддати Миколаю ще на початку грудня. Я тоді просто запхала його чоловікові в сумку, а він, мабуть, навіть не відкрив.

Минуло ще кілька днів. Наближалося Водохреще. Я почула дзвінок у двері. На порозі стояв Дмитро. У новій куртці, з великим пакунком і букетом квітів.

— Привіт, — сказав він хрипко. — Можна?

— Заходь.

З кімнати вибіг Ігорчик.

— Тату!

— Привіт, козаче. Слухай, тут таке діло… Миколай трохи затримався в дорозі. Сказав, що на пошті черги були. Тримай.

Він простягнув синові коробку з планшетом. Дмитро залишився стояти в коридорі.

— Таню, я це… коротше, вибач мені. Я такий дурний був. Сидів у мами, злився на весь світ. А потім знайшов у бардачку конверт від Ігоря. Прочитав і зрозумів, що я взагалі не туди дивлюся. Я роботу змінив, до речі. Пішов у великий сервіс, там зарплата нормальна і графік людський.

Ми пройшли у вітальню. Дмитро сів на диван і побачив ляльок.

— О, ти їх знайшла? Це мамині. Ну, точніше, моєї прабабусі. Мати мені їх дала, коли я з речами до неї прийшов. Сказала: «Сховай десь у хаті, це символ сім’ї, вони мають триматися за руки». Я тоді послухав і запхав у шафу.

— Вона ж казала, що ми не пара, — я сіла поруч.

— Вона багато чого каже. Але коли побачила, як я тиждень ходжу по хаті як тінь, сама ці іграшки витягла. Сказала, що сім’я — це як це в’язання: якщо одну нитку потягнути, все розлізеться, а якщо зв’язано міцно, то триматиметься.

Я взяла плетення до рук.

— Знаєш, тут їх четверо. Чоловік, жінка і двоє дітей.

Дмитро подивився на мене серйозно.

— Четверо. Ну, місце в машині ще є. Та й у квартирі знайдеться.

— Якраз думала, що треба буде стіни в спальні перефарбувати, — посміхнулася я. — Наприклад, у ніжно-рожевий.

— Рожевий? Це натяк?

— Це просто плани на майбутнє.

Дмитро обійняв мене, і в квартирі нарешті стало тепло. Увечері ми разом вечеряли, слухаючи звичайний побутовий шум, який дорожчий за будь-яку кар’єру. Коли вкладали сина спати, він запитав:

— Мам, а як їх звати?

— Нехай ту, маленьку, зватимуть Олею, — сказав Дмитро, підморгнувши мені. — На честь бабусі.

— Гарне ім’я, — погодилася я.