Я з самого початку казала йому, що поспішати з весіллям не варто. Їм було трохи за двадцять. Вона вчилася в місті, знімала якусь кімнату разом із дівчатами, зустрічалася з Віталиком майже рік. Дівчина як дівчина, спокійна, тихо розмовляла, завжди дивилася під ноги. Я не мала проти неї нічого проти, поки це були просто прогулянки після пар. Але коли син прийшов і сказав, що вони розписуються, у мене все всередині похололо.

Вся проблема в тому, що мою невістку виховувала бабуся і вклала їй в голову такі цінності. Там із дитинства була одна установка: треба якнайшвидше вийти заміж і одразу привести на світ дитину. А куди привести, на які гроші її годувати, чи є де жити – про це ніхто не питав. Бабуся так жила, її дочка так жила, і Руслану навчили тому самому.

Після весілля постало питання, де їм жити. Винаймати окрему квартиру в місті було дорого, Віталікова зарплата цього б не потягнула, а моєї та підробітку ледве вистачало на коммуналку і прожиття. Я думала, вони потягнуть трохи, попідробляють удвох, знайдуть щось скромне. Але Руслана одразу заговорила про своє село. Мовляв, у бабусі хата велика, город, сад, а головне – старій жінці важко самій, за нею треба доглядати.

– Вона сама мене ростила, коли батьків не стало. Я не можу її кинути.

– Руслано, але ж Віталику треба щодня на роботу, – пробувала я пояснити. – Звідти автобуси ходять два рази на день. Як він буде добиратися?

– Він може їздити на тиждень, – тихо відповіла вона. – А тиждень бути вдома. Багато хто так живе.

І Віталик погодився. Я дивилася на це й не розуміла, як дорослі люди можуть так легко відмовлятися від нормального міського життя заради хати в селі, де восени грязюка така, що без гумових чобіт із хати не вийдеш.

Тієї осені я вирішила поїхати до них сама. Зібрала сумку з гостинцями, сіла на ранковий автобус і через дві години вже йшла ґрунтовою дорогою від зупинки. Поки дійшла до їхнього паркану, черевики повністю вкрилися мокрою глиною.

На подвір’ї було тихо. Руслана стояла біля криниці з відром. На ній була стара куртка, не по розміру велика, і хустка, зав’язана на потилиці.

– Доброго дня, – привіталася вона, опустивши відро на дерев’яний настил.

– Привіт, Руслано. Де Віталик?

– Та в хаті, грубку топить. Сказав, що спина болить після вчорашнього, город перекопував.

Я зайшла до хати. Бабуся Надія сиділа на ліжку в малій кімнаті, обгорнута пуховою хусткою, і перебирала якісь папери. Вона ледве підвела голову, коли я зайшла. Ми привіталися.

Віталик вийшов із кухні, мружачись від світла. Виглядав він втомленим і якимось роздратованим. Руки були в сажі, на штанях – плями від землі.

– Мам, ти чого без попередження? – спитав він, сідаючи на ослін.

– А що, треба дозвіл питати, щоб сина провідати? – я присіла край стільця, не знімаючи пальта. – Дивлюся на тебе й дивуюся. Ти в місті в чистій сорочці ходив, з людьми спілкувався, а тут що? Цілий день біля печі?

– Тут роботи багато, – втрутилася Руслана, зайшовши до хати з мискою. – Скоро зима, треба дрова скласти, город закрити. Бабуся сама не справляється.

Я глянула на неї, потім на сина. Мені стало так прикро за нього, що я не втрималася.

– Руслано, а ти чим цілий день займаєшся? – спитала я прямо. – Ну, нагодувала ти бабусю, ну, підмітала. А далі? Чому ти в місто не їздиш? Ти ж диплом отримала. Чому роботу не шукаєш?

Вона зупинилася з мискою в руках, її щоки трохи почервоніли.

– Я хатою займаюся. І бабусі поміч потрібна. Віталік заробляє, нам вистачає.

– На що вистачає? – я підвелася з лави. – На хліб із крупою? Віталік працює тиждень через тиждень, приносить копійки, бо посада звичайна. Якби ти теж працювала, ви б могли зняти хоч однокімнатну квартиру в місті, жити як люди, а не сидіти серед цих городів!

– Мені в місті робити нічого, – пробурмотіла вона, відвертаючись до плити. – Там усе чуже. А тут дім.

– Який дім? Це дім твоєї бабусі! – я вже не могла зупинитися, бо ця її покірність мене просто виводила з себе. – Ти хочеш все життя тут просидіти? Жінка має теж гроші в хату нести, мати свою копійку, розвиватися! А ти сидиш і чекаєш чоловіка з роботи з вечерею, мов сто років тому! Хіба я не права?

Віталик підхопився з місця, взяв мене за рукав і вивів у коридор.

– Мам, досить. Не починай, будь ласка. Вона так звикла.

– Як звикла, Віталику? – я шепотіла, щоб у кімнаті не чули. -Ти ж сам бачиш, що тобі тут нудно. Тут ні зв’язку нормального, ні друзів твоїх. Ти тиждень відпрацюєш у місті, вертаєшся сюди й знову за лопату берешся. На скільки тебе вистачить?

Він мовчав, роздивляючись свої забруднені пальці. Вона справді його гнітила цією сільською тишею і своїми нескінченними хатніми клопотами.

Я залишилася в хаті з сином і бабусею. Стара Надія сиділа у кутку й тихо бурмотіла:

– Жінка має коло хати бути. А чоловік – добувати. Так завжди було. На все воля Божа.

– Та яка воля Божа! – не витримала я знову. – На дворі двадцять перше століття! Молоді мають жити окремо, заробляти, а не чекати на щось!

Бабуся тільки зітхнула й заплющила очі, роблячи вигляд, що спить.

Віталик ходив з кутка в куток. Було видно, як у ньому росте це роздратування. Йому й справді все це вже надокучило. Постійні поїздки, розклади автобусів, холодні ранки, коли треба розпалювати піч, бо тепло вивітрюється миттєво. А головне – це відчуття, що життя проходить повз, поки він тут перетягує мішки з картоплею.

– Я їду в місто, – раптом сказав він, зупинившись серед кімнати.

– Як їдеш? – здивувалася я. – Твоя зміна аж післязавтра.

– Зараз їду. Вечірнім автобусом. Мені треба дещо владнати.

Він почав швидко скидати з себе робочий одяг, вдягати міські джинси, куртку. Його руки тремтіли. Він скидав у сумку ноутбук, зарядки, документи.

– Ти остаточно чи як? – спитала я тихо, стежачи за його рухами.

– Не знаю, мам. Не можу я більше тут. Руслана тільки й говорить про те, що треба дитину, що бабуся стара, що треба курник підправити. А я не хочу курник! Я жити хочу нормально!

Руслана зайшла до хати, щічки червоні від холоду, руки змерзли. Побачила зібрану сумку Віталика, яка стояла біля дверей, і застигла на порозі.

– Ти кудись збираєшся? – спитала вона.

– Я їду до міста, – відрізав Віталик, не дивлячись їй у очі. – Мені треба бути там.

– Але ж ти мав бути тут до вівторка… Ми ж домовлялися город докопати, яблука обірвати.

– Мені набридло, Руслано! Мені набридли ці городи, ця калина, це село! Я тут почуваюся як у пастці! Тобі нічого не треба, крім твоєї хати й цих грядок. Ти навіть у місто виїхати не хочеш, щоб просто погуляти!

Руслана стояла мовчки.

– Я думала, ми родина.

– Родина – це коли двоє дивляться в один бік, – втрутилася я, не втримавшись. – А ти Руслано, тягнеш його в минуле століття. Він молодий хлопець, йому розвиватися треба, а не цілі дні з лопатою стояти.

Вона подивилася на мене важким, сухим поглядом, але нічого не відповіла. Обернулася до Віталика.

– Ти повернешся?

Віталик застебнув блискавку на сумці, накинув її на плече й пройшов повз неї до виходу.

– Не знаю, – кинув він уже з сіней. – Мені треба подумати.

Він грюкнув дверима. Я швидко зібрала свої речі, одягла пальто й пішла за ним.

Ми встигли на останній автобус. У салоні було холодно, вікна запотіли. Віталик сидів біля вікна, встромивши навушники у вуха, і весь шлях дивився в темряву за склом. Я сиділа поруч і думала про те, що все зробила правильно. Життя в селі без роботи й перспективи зламало б його остаточно.

Минули два тижні. Віталик жив у мене. Він ходив на роботу, увечері сидів перед телевізором або в телефоні, але був якийсь мовчазний. З Русланою вони майже не розмовляли – так, пару слів по телефону про якісь побутові речі. Вона не дзвонила першою, не просила повернутися, не плакала у слухавку. Ця її мовчанка чомусь дратувала мене ще більше, ніж її прохання залишитися.

Одного вечора я готувала вечерю. Віталик повернувся зі зміни, роззувся у коридорі й зайшов на кухню. Поклав на стіл ключі.

– Мам, Руслана дзвонила, – сказав він, сідаючи на стілець.

– І що вона хоче? – я насипала йому супу. – Знову каже приїхати дрова колоти?

– Ні. Вона сказала, що в нас буде дитина.

Я застигла з ополоником у руках. Гарячий бульйон капнув на плиту й зашипів.

– Що? – я обернулася до нього. – Як це – буде дитина? Ви ж казали, що поки нічого такого не плануєте!

– Ну ось так, – Віталик закрив обличчя руками. – Сказала, що була в лікарні, усе підтвердилося. Чекаємо на малого.

Я сіла навпроти нього. У голові закрутилися думки. Це була саме та бабусина установка, яка тепер остаточно зв’язувала мого сина по руках і ногах.

– І що ти збираєшся робити? – спитала я, намагаючись тримати голос рівним.

– Не знаю. Вона каже, що в місто не переїде. Бабуся зовсім слаба стала, за нею треба доглядати, а тепер ще й це. Вона хоче, щоб я повертався в село.

– Віталику, вона прив’язує тебе дитиною до цього села! Як ви там житимете втрьох, тепер ще й з малим? На твою одну зарплату? Вона так і не піде працювати!

– Мам, але це ж моя дитина, – тихо сказав він, не підводячи голови.

– Дитина – це відповідальність, а відповідальність потребує грошей! А гроші заробляються в місті! Вона має це зрозуміти. Якщо вона хоче бути з тобою, нехай збирає речі, переїжджає сюди, ми щось вигадаємо, винаймемо кімнату. Але жити в селі й чекати, поки ти їм усім принесеш копійку – це не вихід!

Син мовчав. Він довго дивився на тарілку з супом, до якої так і не торкнувся. Потім підвівся, вийшов з кухні й зачинився у своїй кімнаті.

Наступного дня я вирішила поїхати туди сама, без Віталика. Мені треба було поговорити з Русланою віч-на-віч, без синових вагань і бабусиних зітхань.

Руслана була в хаті. Вона перебирала сушену калину, складала її у великі скляні банки. У хаті було тепло, але якось по-особливому тихо. Бабуся спала у своїй кімнаті, занурена в ковдри.

– Доброго дня, – сказала Руслана, підводячись з-за столу. Вона виглядала блідою, під очима залягли темні тіні.

– Привіт. Віталик мені все розповів, – я не стала роздягатися, зупинилася біля дверей. – Руслано, треба поговорити серйозно.

– Про що?

– Про ваше майбутнє. Це серйозний крок. Але ти маєш розуміти, що Віталик не зможе жити тут і далі. Йому треба працювати, робити кар’єру, заробляти нормальні гроші.

– Я не поїду в місто, – спокійно відповіла вона. – Мені тут добре. Тут мій дім, тут бабуся. Я не можу її покинути.

– Руслано, бабусі можна знайти людину, яка за нею догляне, або забрати її з собою, якщо вже на те пішло! Ти сама маєш шукати роботу, коли дитина трохи підросте, а не сидіти вдома!

– Я не сиджу вдома без діла, – її голос уперше трохи здригнувся. – Я роблю все, щоб йому було куди повернутися, де відпочити.

– Відпочити від чого? Від життя? – я підійшла ближче до столу. – Ти повторюєш помилки своєї родини. Твоя бабуся вклала тобі в голову, що жіноче щастя – це сидіти коло печі й чекати чоловіка. Але зараз інші часи! Чоловіку потрібна рівноправна партнерка, яка теж заробляє, яка допомагає тягнути родину, а не просто чекає з вечерею!

– Віталій сам вирішить, що йому робити, – сказала вона дуже тихо, але твердо. – Я його не тримаю силою. Якщо він хоче жити в місті – нехай живе. Але я звідси не поїду.

– Тобто ти готова залишитися одна з дитиною? – здивувалася я такій упертості.

– Якщо доведеться – так. Мені є де жити, і є чим жити. Бабуся мене виростила сама, і я впораюся.

Я дивилася на неї й розуміла, що всі мої слова розбиваються об цю глуху стіну такого виховання. Вона справді щиро вірила, що чинить правильно, що її обов’язок – сидіти тут, коло цієї землі, і що чоловік має просто підлаштовуватися під її уявлення про родину.

Віталік увечері довго розмовляв із нею по телефону. Я чула з кухні тільки окремі його фрази: “Я не можу так більше”, “Розумієш, мені треба перспективу”, “Давай ти переїдеш”. Але з його голосу було зрозуміло, що вона стоїть на своєму.

У суботу він знову зібрав сумку. Цього разу не велику спортивну, а маленький рюкзак.

– Ти куди? – спитала я з передпокою.

– Поїду, переговорю ще раз. Треба ж якось вирішувати.

Він пішов. Я залишилася сама в квартирі, ходила з кутка в куток, переставляла посуд на кухні, витирала пил. Усе чекала, що він подзвонить і скаже, що вони нарешті дійшли згоди, що вона погодилася на переїзд.

Телефон задзвонив аж пізно ввечері, коли надворі вже повністю стемніло.

– Мам, – голос Віталика у слухавці був глухим і втомленим. – Я повертаюся.

– Один? – спитала я, хоча вже знала відповідь.

– Один. Вона не хоче. Сказала, що залишається тут.

Я зітхнула, спираючись на край кухонного столу. Я думала про те, що двоє молодих людей, які нібито кохали одне одного, виявилися абсолютно з різних світів. І як буде далі?