– Доню, – покликала мене мама і її голос був якимось напруженим.

Я зайшла в вітальню і очі свої забула. Микола в випускному костюмі разом зі своїм дідусем, який теж був у випрасуваній сорочці та піджаку.

– Доню, – в маминому голосі чулося напруження й далі, – а чому ти нам нічого не сказала?

– А що я могла сказати?, – й далі нічого не розуміла я.

– Та як що? Що свати прийдуть, а у нас і на стіл поставити нічого.

Тут вже я очі округлила, бо де ж я знала, що все до цього йде?

Саме сватання тепер мені пригадується як в тумані, пригадую, що те й робила, що бігла в магазин, далі швиденько різала на кухні бутерброди та підігрівала суп і те все носила в вітальню.

Микола з дідусем не соромилися і все їли та дякували.

– А як їм не їсти, хто їх нагодує?, – казала пошепки мама.

А далі я пригадую, що наполягла на тому аби я подумала.

– Мені училище закінчити треба, ніякого весілля до закінчення не буде, – наполягала я.

– Ми не проти ще рік почекати, – поважно відказав дідусь, – але ми всім будемо казати, що ти Миколина наречена. Щоб все було правильно.

Коли гості пішли, то мама з татом дивилися на мене, я теж не знала, що й казати. Хто вже ходить тепер свататися?

– Ми й не знали, що ти з ним зустрічалася.

– Та я й не зустрічалася.

– То, що це тоді було.

– Ви не повірите, – почала я свою розповідь, бо в це справді було важко повірити.

Микола був сиротою, його виховували дідусь і бабуся, але недавно, і бабусі не стало. Тоді була мода ще ходити на річку і прати великі килими. Але возили туди тільки ті, хто мав велосипеди, а таких в селі було небагато. Микола вважався з заможної родини, дідусь був колись головою району, далі сина свого в район теж на своє місце хотів, той ходив в заступниках, а потім з дружиною верталися пізно вночі і сталася та прикрість.

Тоді вони всі перебралися в село, не міг чомусь чоловік жити в тому містечку, оновив батьківську хату і був то головою колгоспу, то сільським головою, далі отак і на пенсію пішов. Микола був старшим за мене на два роки, мав гарного велосипеда, новенького і возив ним на річку прати килими.

Все наше дівоцтво пройшло на річці, там і купалися, і з хлопцями знайомилися. Йшли з самого ранку і верталися пізно вночі аби вдома нічого не робити.

Я знала плесо добре, але вирішила похизуватися перед хлопцями, що перепливу на той бік, коли ж верталася, то руки вже й втомилися і на мить я опинилася під водою, і вона мене накрила наче ковдрою, а далі течія чомусь потягнула вниз.

Ніхто нічого й не помітив на березі, тільки один Микола кинувся мені на допомогу.

Коли ми вибралися на беріг, то він сказав:

– Я тепер відповідальний за тебе.

– Це ще чому?

– Так кажуть.

– Мало, що кажуть, – підхопилася я і пішла геть.

Ні, якби мене Діма врятував, то я б з ним так не говорила, а Микола?

І ось на тобі – сватання!

– Я тобі так, доню, скажу, – говорила мама, – вони люди заможні були і я певна, що в діда ще зв’язки в місті залишилися. Будете добре жити, то факт. А те, що ти його не любиш, то не головне. Головне аби ви один одного поважали, а все інше не важливо.

Я поїхала вчитися і там наче від сну прокинулася – яке заміжжя? Яка наречена? То мені дід туману навів, бо не можна отак просто колишньому голові села і колгоспу відмовляти, але я вже далеко, то нащо мені те все?

А десь в середині кольнуло – всі ж будуть з Миколи сміятися… Наречена втекла і так далі… А він мене врятував… Ніхто й не помітив, лиш він один мені поміг, а тепер буде все навпаки. Совість мені не давала спати.

Весілля справив Миколин дід, навіть, квартиру нам дав.

– То ще наша з бабусею, але ми як лишили її, то так там ніхто й не жив.

І ось так несподівано почалося моє сімейне життя. Микола був добрим чоловіком, любив мене, завжди і в усьому допомагав. Коли подруги питали, як життя, то я й розповідала під їхні відкриті роти:

– Пощастило тобі, наші так не роблять.

Чоловіки моїх подруг не знали, що таке помити посуд, погуляти з дитиною, приїхати в лікарню з товченою картоплею.
Для мене це було звично, я не помічала допомоги чоловіка, бо не знала, що таке її відсутність.

Я любила його, скоріше, як друга, обожнювала наших дітей, кожен день мій був щасливим, спокійним, я ні про що не хвилювалася… доки Микола не зліг.

Тридцять п’ять років, у нас малі діти і треба купу грошей, треба везти за кордон, а я ж нічого не роблю, тільки й плачу.

– Досить рюмсати, – вже мама моя не витримала, – У нього є лише ти і маєш нарешті подумати, як його врятувати.

Так, тепер я мала його врятувати. Продали ми квартиру, переїхали до дідуся, я повезла чоловіка в Ізраїль, там жила і працювала, щоб вистачило на всі процедури.

Там давали великі шанси.

– Тільки пацієнт не хоче одужувати, – розводили вони руками.

– Що ви таке кажете, – обурювалася я, – у нього є діти і я, він має одужати!

– Ми все розуміємо, але ви поговоріть з ним.

Зайшла я в палату, справді, Микола не веселий.

– Ми вже їдемо додому, там тобі стане краще, лікарі кажуть, що ти будеш жити довго і щасливо.

Він хмикнув. А я далі, що діти чекають, питають, коли будемо, просять їм звідси щось привезти, мама наполягає на воді з Йордану, свічок ще треба…

Балакаю і балакаю, а Микола й далі до стіни обернувся.

– Так, я не зрозуміла, що таке?

– Все добре.

– Я ж бачу, я тебе вже добре знаю за ці роки. Що таке? Ти мене захотів вдовою лишити?

– Що ти таке кажеш. Це ти тепер від мене підеш.

– Чого б це я йшла?

– Бо тепер ти мене врятувала.

Я очі витріщила. А далі як зарегочу.

– Ти думаєш, що тепер ми квити?

– Так.

– Який ти смішний! Я не хочу нічого міняти в нашому житті. Я втомилася бути головною і за все відповідати. Так, що одужуй і далі за все неси відповідальність. Надумав він тут усякого.

Ось так, ми й дочок заміж видали і всім заправляв Микола, краще знав, що і де, ніж я. А я просто жінка.

Автор Ксеня Ропота