Я віддала їм в родину мою усміхнену, життєрадісну і щасливу дитину. Що вони за ці роки з неї зробили?
Кому таке побажаєш? Чиє материнське серце не стиснеться?

Знала я, відчувала, що в Алли не все добре в шлюбі. Але вона за ці роки нір азу не сказала мені нічого, старалася вберегти мене.

Пам’ятаю, як прибігла до мене вся таке щаслива, очі просто променіють:

– Мамо, Василько мене кличе заміж!

Я знала ту родину і була певна, що вони виростили гідного чоловіка. Свекри були людьми, яких в селі поважали і вони були господарями.

Трохи не хотіла доньку відпускати в невістки, бо вона в мене була одиначкою, думала, що навпаки, зять прийде і буде наш дім розбудовувати.

Але свати наполягли, щоб молоді жили з ними, бо Василь теж був одинаком.

Поки вони жили в селі, то ще моя Алла світилася та прибігала до мене теж допомогти на городі чи хату побілити, чи закрутки поробити – все моя дитина встигала, бо на крилах літала.

Але далі Василь сказав, що знайшов в місті роботу і треба їм переїхати. Я дуже не хотіла доньку так далеко відпускати.

– Ну що ти там будеш робити? Він хай собі їде та нехай на вихідні приїжджає, – казала я їй.

– Мамо, ну як так? Ми ж одружені. Я маю бути біля свого чоловіка.

Поїхали.

Довго не приїжджала. А потім дивлюся, а вона вся змарніла…

– Аллочко, а що ти так схудла?

– Ой, мамо, та все добре. Просто я при надії, – каже та усміхається так через силу.

Ну, по-різному в жінок буває, тим більше в перші місяці.

– Доню, тим більше треба тобі тут бути в селі на свіжому повітрі, щоб малюк був здоровим.

– Та як, мамо, Василь проти буде…

Ми всі поїхали на хрестини в місто, хоч я і сваха не розуміли, чого не зробити це у нас вдома, коли всі рідні тут.

– Василько щось таке придумає, – виправдовувалася сваха, – Але, може, Аллочка ще не дуже здорова, то чого дитину туди-сюди возити?

Тоді я побачила, що Василь доволі багато пив, а Алла була стомлена, але намагалася не подавати виду.

Я тоді кажу їй:

– Я продам корову і буду до тебе їздити, щоб з дитиною допомогти.

– Мамо, ви що? Василько буде злитися. Він поїхав з села аби батьки йому не вказували, а ви хочете приїжджати. Не треба, я вас прошу.

Мені аж серце пекло, що я не можу через того зятя бачити ні дитину свою, ні онука. Свати теж часто не їздили, бо Василь щось теж носом крутив.

За першим синочком з’явився і другий, а від моєї дитини – лише тінь!

– Мамо, то все токсикоз, – каже.

Ой, чула я чула, що щось не те. Але ж вона мене запевняла, що все добре.

А далі серед ночі мені зателефонувала і каже аби ми оплатили таксі, бо вона їде до нас.

Ми з чоловіком ледве її дочекалися і ні про що не питали, бо й так все зрозуміло.

Я пішла до свахи і в очі їй сказала, якого вони сина виростили та що вони за люди. Та плакала і сват плакав, але що вже плакати?

Мій чоловік поїхав в місто і добре з Василем поговорив, казав, що від душі.

Моя Алла потроху оживає. Єдина радість в дітях – вона як їх обнімає, то я знову бачу повні очі любові і такої радості, що я вірю, що у моєї дитини все буде добре.

А я що? Та рада, скажу вам, рада, що моя дитина біля мене. Свати допомагають – нічого не буду на них казати, бо все, що треба дітям – все є. Якщо не я кажу про потреби, то вони самі приносять підгузки, то як правило, бо самі розумієте, вони ще маленькі.

Недавно допомогли нам підлогу переложити, бо ж діти бігають та в ніжки холодно, треба було робити з підігрівом. Вони просили Аллу піти жити до них, бо у них кращий ремонт та умови для дітей, але вона не хоче.

Я от що думаю – не треба таке терпіти і нема чого соромитися та батькам сказати. Бо ми любимо свою дитину і хочемо для неї якнайкраще.

Фото Ярослава Романюка.