Сергій Іванович, випадково побачивши в супермаркеті свою давню-давню любов юності, яка колись була Любов’ю Усього Його Життя, вирішив поділитися враженнями з народом.

«Боже ж мій! – написав він пост у фейсбуці. – Побачив ту, за якою сох весь час навчання в інституті! Скільки ночей не спав, скільки віршів їй присвятив! А тепер дивлюсь на цю літню жінку з вицвілими буклями і розумію – яким же я був телепнем!»

Запостив, задоволено потер руки й пішов варити собі каву.

Пост побачила Олена Сергіївна. І трохи образилась. Бо це ж вона й була тією самою Любов’ю Усього Його Життя.

Колись, у юності, Сергій Іванович писав їй листи на 16 аркушах, стояв під балконом з гітарою і казав, що вона – його муза назавжди.

«Отже, я тепер тітка з буклями, – подумала Олена Сергіївна, підходячи до дзеркала й трохи втягуючи живіт. – А сам він який? Вчора ж бачила – життя по ньому проїхалося і розпластало, світить окулярами, мов фарами. Міг би хоч посміхнутися, а то пройшов повз, як чужий».

Від образи вона вирішила пройтися по магазинах. По дорозі зустріла свою однокурсницю Марину.

– Марино, ти ж із Сергієм із нашого потоку колись крутила?

– Та було діло, – зітхнула Марина. – На третьому курсі. А що?

– Та нічого, – задоволено відповіла Олена Сергіївна, – він тебе щойно на весь фейсбук ославив. Написав, що кохав-кохав, а тепер тебе побачив і зробив висновок – бути блондинкою в твоєму віці вже не пасує.

У Марини настрій різко покотився вниз.

– Це мені не пасує?– пирхнула вона. – А зачісувати два волоски через всю голову? А був же красень…

– Та який там красень, – підхопила Олена Сергіївна, – я ж його вчора в «Сільпо» бачила. Ледве ноги волоче.
Тут до них підійшла ще одна подруга – Світлана Петрівна, теж із їхньої молодіжної тусовки.

– Дівчата, яка зустріч. Скільки літ, скільки зим.

Дівчата обійнялися і вирішили посмакувати кавою та обговорити Сергія Івановича детальніше.

Коли Світлана Петрівна зняла хустку, і сонце блиснуло на її ідеально пофарбованій голові (Світлана вже років десять як фарбувалася в блонд і пишалася цим).

– Світланко, ти ж із Сергієм теж колись… ну… того? – обережно запитали подруги.

– Двічі! – гордо відповіла Світлана. – На четвертому курсі й після диплому. А що?

Подруги переглянулись і співчутливо запропонували їй карту напоїв.

Через годину, після третього келиха й безлічі «та ти що!» та «та ну його!», Світлана зітхнула:

– А я ж його любила! Конспекти йому переписувала, танцювати вчила, парфуми йому купила. Светр під його очі… А потім він мене кинув!

– Ну так, я його тоді в тебе забрала, – згадала Олена Сергіївна.

– Жаба! – зітхнула Світлана. – Могла собі дозволити, ти ж була на пів голови нижча.

– А потім ти його в мене забрала, – додала Марина, – Як я тоді плакала! А я ж йому мандаринки носила, коли він грипом хворів.

– А я йому квитки на улюблену групу купила, знаєш, як важко було їх дістати? – обурилася Світлана. – От чому мужики такі невдячні?

– Це точно. Ти для них усе – а вони потім: блонд тобі не пасує в такому віці.

Жінки замовкли й сумно задумались, кожна про своє.

А Сергій Іванович стояв удома біля плити, перевертаючи котлети, і думав:

«Ну справді! Яка ж вона була красуня! Такі очі! Такі губи! Кучері золотисті… А тепер? А я ж так тебе кохав, Мішель Мерсьє… Так страждав за тобою…»