Вікторія сиділа за столом, підперши підборіддя рукою, і дивилася на старий холодильник, який видавав дивні звуки. На дверцятах магнітиком був прикріплений папірець із розрахунками за ремонт машини. Цифри були невблаганні — відпускних вистачило якраз на те, щоб «ланос» знову міг самостійно пересуватися.

Сергій зайшов, витираючи руки рушником.

— Завів. Але там ще треба зчеплення дивитися.

— Поїдемо на море пішки, — тихо сказала Вікторія. — У Павлюків учора в Інстаграмі бачила — вони вже в Одесі. А ми в чотирьох стінах.

— Можна подумати, без моря життя немає, — буркнув Сергій. — Спека всюди однакова. Тут хоч душ є.

— І телевізор твій. Ти ж так і пролежиш два тижні. А мені знову готувати, мити, прибирати. Тільки тепер без роботи, просто в квартирі.

— Грошей немає, Віко. Ти ж сама бачила рахунок з СТО.

Поліна, їхня чотирнадцятирічна донька, визирнула з кімнати, тримаючи в руках телефон.

— Мам, а ми кудись ідемо? Дівчата в парк збираються.

— Іди, — махнула рукою Вікторія. — Все одно нікуди не їдемо.

Раптом на столі завібрував телефон. На екрані висвітилося: «Мама». Вікторія зітхнула і натиснула на динамік.

— Слухаю, мамо.

— Вітусю, привіт. Ви там як, не поплавилися в місті? По телевізору кажуть, тридцять п’ять у тіні.

— Поплавилися. Відпустка почалася, а ми вдома сидимо.

— То чого ви там сидите? У мене в хаті прохолодно, стіни товсті. Огірки якраз пішли, помідори свої. Ліс через дорогу. Приїжджайте.

— Мамо, ну який ліс? Сергій не захоче.

— А ти в нього запитай. Рибалка на ставку зараз така, що карасі самі в човен плигають. Безкоштовно все. Гроші на продукти зекономите.

Сергій, який до цього уважно слухав, кивнув. Вікторія здивовано підняла брови.

— Ми подумаємо, — сказала вона в слухавку.

Коли зв’язок розірвався, Сергій сів навпроти дружини.

— А що? Реально варіант. Хоч риби наловлю. Там у тестя в гаражі вудки лишалися, я пам’ятаю.

— Ти ж ненавидів село, — нагадала Вікторія.

— Зараз я ненавиджу порожній гаманець. Збирай речі.

З Поліною було важче. Дівчина три години доводила, що в селі немає життя, немає 4G і немає жодної нормальної людини.

— Там навіть кав’ярні немає, — нила вона, пакуючи валізу. — Що я буду фоткати? Курей?

— Фоткатимеш дерева, — відрізав Сергій. — Іди, допомагай вантажити сумки.

Дорога до села зайняла дві години. Машина періодично кашляла, але трималася. Коли вони звернули на ґрунтовку, пил піднявся такою хмарою, що Поліна зачинила всі вікна.

— Я вже задихаюся, — прокоментувала вона.

Надія Петрівна чекала біля хвіртки. Вона виглядала бадьорою, незважаючи на спеку. Коли гості вийшли з машини, вона одразу почала роздавати вказівки.

— Сергію, сумки в сіни став. Поліно, неси ковдри на сонце, треба провітрити. Віко, йди подивися, що їсти приготувати.

Вечеряли довго. Сергій їв домашні вареники так, ніби не бачив їжі тиждень.

— Оце інша справа, — муркнув він. — Завтра зранку на ставок піду. Надія Петрівна, де там снасті?

— Знайдеш, зятю, знайдеш. Ти головне відпочинь сьогодні. Спи, поки спиться.

Поліна сиділа на ґанку, піднявши телефон до неба.

— Мам, тут Е-шка. Навіть повідомлення в Ватсап не вантажиться. Це катастрофа.

— Потерпиш, — відповіла Вікторія, хоча сама теж нишком перевіряла стрічку новин.

Ближче до опівночі село затихло. У повітрі пахло сухим сіном і полином. Вони заснули миттєво.

О шостій ранку тишу розірвав металевий гуркіт. Хтось енергійно гримав відром об поріг. Сергій розплющив одне око. У кімнаті було сіро, передсвітанковий сутінок ще не розсіявся. Двері розчахнулися. На порозі стояла Надія Петрівна в старій блузі та хустці, зав’язаній під підборіддям. У руці вона тримала лопату.

— Так, встаємо. Час не чекає.

— Мамо? — Вікторія підвелася на лікті. — Що сталося? Пожежа?

— Яка пожежа? Картопля чекає. Сонце зійде — спечетеся. Вставайте, поки роса.

— Ви жартуєте? — Сергій глянув на годинник. — Шоста ранку. Ми приїхали відпочивати.

— Відпочинок — це зміна діяльності, — повчально сказала теща. — Я вас не просто так покликала. Земля суха, якщо сьогодні не виберемо, потім зуби об неї обламаємо. А ще, Сергію… ти ж любиш історії про скарби?

Сергій сів на ліжку.

— Які ще скарби?

— Колишній власник цієї ділянки, дід Опанас, був чоловіком непростим. Казали, перед смертю він частину заощаджень у монетах у землю сховав. Мій покійний чоловік не вірив, копав абияк. А я вчора бачила, як під яблунею щось блиснуло. Може, саме сьогодні натрапиш.

— Монети? — перепитав Сергій. Його погляд став осмисленим. — Золоті?

— Хто їх знає. Але дід заможний був.

Сергій встав, потягнувся і почав шукати штани.

— Ну, картопля справді сама не вилізе. Віко, вставай. Допоможемо мамі, чого вже там.

Через п’ятнадцять хвилин вони були на городі. Поліну витягти не вдалося — вона накрилася з головою і вдала, що померла. Город здавався нескінченним. Сергій взяв лопату. Спочатку він працював мляво, але з кожним кущем, де він бачив щось іржаве або блискуче, його рухи ставали активнішими.

— Тут якась бляшанка, — гукнув він через годину.

— Кидай убік, — відгукнулася Вікторія, яка збирала картоплю в кошик. — Це від консервів стара. — А раптом під нею щось є? — Сергій почав копати глибше, викидаючи величезні пласти чорнозему.

Сонце почало припікати. Спина в Сергія затекла, сорочка прилипла до тіла. Вікторія працювала мовчки, сортуючи картоплю: велику в одні відра, дрібну — на корм. Надія Петрівна вправно маневрувала між рядками, встигаючи і підказувати, і підбадьорювати.

— Оце робота! — казала вона. — Подивіться, яка чиста картопелька. Жодного дротяника.

До одинадцятої ранку все було скінчено. Поле виглядало порожнім і рівним. Сергій стояв посеред городу, весь у пилу, з мозолями на долонях. Скарбу він не знайшов, окрім старого підковного цвяха та кількох скляних уламків.

— Ну що, золотошукачу? — Вікторія підійшла до нього з пляшкою холодної води.

— Та ну його, — витер чоло Сергій. — Зате викопали. Тепер хоч сумління чисте.

— Дякую вам, діти, — сказала Надія Петрівна. — Я б сама тиждень тут повзала. Ходімо обідати.

Після обіду Сергій пішов у літній душ. Вода, нагріта сонцем у баку, здавалася найкращим благом цивілізації. Він вийшов звідти червоний, але задоволений. Надія Петрівна сиділа на лавці з Поліною, яка нарешті прокинулася і тепер знехотя колупалася в тарілці з суницями.

— Бабусю, а чому в тебе шкіра така… молода? — раптом запитала дівчина.

— Бо «хімії» не бачила, дитино. Ось ягоди відійдуть, підуть трави. Я обличчя відваром чистотілу та ромашки вмиваю. І лід роблю з соку калини. Хочеш спробувати?

— Лід? Це як кріомасаж у салоні? — Поліна оживилася.

— Не знаю, як там у салонах, а в лісі трав зараз — хоч греблю гати. Завтра зранку підемо, покажу тобі місця.

Наступного дня Поліна сама встала о сьомій. Вона взула старі кросівки, накинула куртку, щоб не покусали комарі, і пішла з бабусею. Повернулися вони за три години. Поліна була захекана, з розпатланим волоссям, але з повною корзинкою.

— Мам, дивись! Це звіробій, це чебрець. А ось це — для шкіри. Бабуся сказала, треба засушити, а потім робити маски. У нас у класі всі на еко-косметиці схиблені, а тут — справжня.

Вікторія лише посміхнулася. Вона помітила, що донька за весь ранок жодного разу не згадала про інтернет.

Тим часом Сергій знайшов у сараї тестеві вудки. Вони були старі, бамбукові, але ще міцні. Він накопав черв’яків біля купи гною і пішов на ставок. Повернувся він перед заходом сонця. У відрі хлюпалися карасі — невеликі, розміром з долоню, але їх було багато.

— Ого, — Вікторія вийшла зустрічати. — Будемо смажити?

— Обов’язково. Я там з місцевим одним зачепився язиком, Миколою. Каже, на тому боці щука б’є. Завтра спробую на спінінг.

— Ти ж хотів на дивані лежати.

— Та ну, встигну ще належатися. Тут повітря таке, що спати не хочеться.

Минуло десять днів. Життя в селі увійшло в ритм, який спочатку здавався неможливим. Сніданок о сьомій, робота в саду або на городі до обіду, потім тиха година, коли всі ховалися від спеки в прохолодній хаті, а ввечері — рибалка, ліс або просто посиденьки на ґанку. Сергій помітно схуд і засмаг. Його руки стали грубими, але він більше не скаржився на біль у спині. Поліна навчилася розрізняти птахів за співом і засушила цілу гору лікувальних трав. Вона навіть виклала кілька фото в мережу, коли вони з дівчатами з сусідньої вулиці ходили на річку. Підписи були короткими: «Естетика села» та «Без фільтрів».

Вікторія допомагала матері крутити банки з огірками. Кухня перетворилася на міні-завод.

— Мамо, ти ж стільки не з’їси, — казала вона, витираючи піт з лоба.

— То ви заберете. У місті все порошкове, а це своє. Зимою згадаєш маму.

В останній вечір перед від’їздом вони сиділи в альтанці. На столі стояла велика тарілка зі смаженою рибою та миска з домашніми помідорами, які пахли сонцем.

— Ну що, туристи, — Надія Петрівна підморгнула Сергію. — Не сильно я вас експлуатувала?

— Та годі вам, мамо, — Сергій усміхнувся. — Картоплю ми викопали, паркан я підправив. Тільки от монети… не знайшов я їх.

— Може, глибоко лежать. Треба восени ще раз перекопати, коли під зиму готуватимеш.

— Я приїду, — серйозно сказав Сергій. — Перекопаю. Мені тепер азартно. Навіть металошукач у товариша позичу.

— Бабусю, я теж приїду, — Поліна обняла Надію Петрівну. — Наступного разу навчиш мене пекти той пиріг з яблуками. У мене подруга хоче рецепт, я їй розповіла, вона не вірить, що це без духовки, в печі можна.

— Навчу, онучко, навчу.

Зранку вони вантажили машину. Багажник був забитий доверху: мішки з картоплею, ящики з овочами, слоїки з консервацією, пакунки з сушеними травами. «Ланос» помітно просів.

— Обережно їдьте, — Надія Петрівна стояла біля хвіртки, витираючи руки об фартух.

— Доїдемо, — Сергій сів за кермо.

— Дякуємо за все. — Мамо, я подзвоню, як будемо вдома, — Вікторія поцілувала матір.

Машина рушила, піднімаючи знайому хмару пилу. Поліна помахала рукою у вікно, поки будинок не сховався за поворотом.

— Знаєш, — сказав Сергій, дивлячись на дорогу. — Я реально відпочив. Мозок наче перезавантажився.

— І гроші цілі, — додала Вікторія.

В салоні пахло кропом і свіжим хлібом, який Надія Петрівна поклала їм у дорогу. До міста лишалося сто кілометрів, але ніхто з них вже не відчував того роздратування, з яким вони починали цю поїздку.