Ще кілька днів тому Ліда пишалася своєю сім’єю. Вона була певна, що варто їй покликати на допомогу, як навколо неї згуртуються всі першим буде захищати її чоловік, далі батьки, куми, друзі, навіть зі свекрухою у неї були чудові стосунки.

Навіть у страшному сні вона не могла подумати, що залишиться сама і без підтримки, а всі навколо тицятимуть у неї пальцями, хоч бачить бог, вона ні в чому не винна!

У свої сорок років вона з чоловіком досягла того, що для багатьох залишалося мрією: власна простора квартира у престижному районі, невеликий, але затишний будиночок, що служив дачею, де вони проводили всі вихідні, та двоє чудових дітей. Але найбільшою гордістю Ліди був її чоловік. Вона була впевнена в Ігорі на всі сто відсотків, вважаючи його зразком вірного, люблячого та відповідального сім’янина.

Ігор справді був взірцевим. Кожен свій вихідний він повністю присвячував родині. Їхнє життя було поділене цикли через його роботу вахтовим методом: три місяці відсутній, три вдома. І коли Ігор повертався, у їхньому домі починалося справжнє свято.

Подруги Ліди заздрили їй. І не лише через матеріальний добробут.

– Ох, Лідо, яка ж ти щаслива! Ти, подруго, напевно, знаєш секрет, як приручити чоловіка, — зітхала Марина. — Доки мій у гаражі з друзями пропадає, твій нас на пікніки вивозить.

– Який тут секрет… Просто мені відповідальний чоловік попався, та й любимо ми один одного, — відповідала Ліда, щиро вірячи у свої слова.

Вона вважала, що їй неймовірно пощастило, адже її сімейне життя було повною протилежністю тому, в якому вона виросла. Вона досі пам’ятала, як у дитинстві батько частенько гульбанив, а мати, змарніла й заплакана, сварилася з ним, але терпіла.

Саме тому Ліда так цінувала спокій і гармонію, які, як їй здавалося, панували в її шлюбі. Вона була впевнена, що Ігор ніколи її не зрадить. Можливо, секрет їхніх «ідеальних» стосунків був саме у частих розлуках, які не давали їм набриднути один одному і зберігали їхні почуття як в молодості. А може в тому, що вони починали з малого: скромне весілля, маленька однокімнатна квартира, далі простора квартира, ділянка, дачний будиночок з садом. Завжди разом радилися і працювали.

Сьогодні Ігор мав повернутися. Ліда, немов дівчинка, готувалася до його приїзду: сходила в салон, приготувала його улюблений сирний пиріг і запекла м’ясо по-французьки. Вона постійно усміхалася, адже попереду три місяці щастя.

Зустріч, як завжди, була чарівною. Ігор вручив Ліді її улюблені троянди, розцілував дітей, а потім почав діставати подарунки з дорожньої сумки. Коли діти розійшлися по своїх кімнатах, вони обійнялися.

— Як же я за тобою сумувала…

— Люба моя, я так само і ще дужче, – казав чоловік.

Вона накрила стіл і чекала на чоловіка біля вікна.

Заглиблена в приємні думки, вона здригнулася від наполегливого звуку, що долинав із кімнати. Це був телефон Ігоря, який невтомно сповіщав про нові повідомлення. Хоча Ліда ніколи не дозволяла собі заглядати в телефон чоловіка, але дуже вже частими були повідомлення.

На екрані було повідомлення: «Ми так скучили за татом! Приїжджай скоріше! Ігоре, ми тебе любимо і чекаємо». Нижче була фотографія: Ігор, усміхнений, обіймав іншу жінку і двох дітей, які були на нього такі схожі, що сумнівів не залишалося. Підпис під фотографією: «тату, ми тебе любимо і чекаємо».

Ліда відчула, як світ навколо неї руйнується. Це не була просто зрада. Це було подвійне життя, брехня, що тривала роками, інша сім’я, інші діти. Вона не могла повірити, але це було справді так.

Вона пішла з дому, сама не знаючи куди, вирішила вилити душу найкращим поругам. Ігор швидко переглянув повідомлення, відповів на них і, як завжди, витягнув сім-карту, замінивши її на ту, що використовував «вдома».

Ліда повернулася пізно вночі, вона нічого не сказала чоловікові, пішла спати на диван. Вона хотіла поговорити тоді, коли діти підуть у школу.

— Так, у мене є ще одна сім’я на стороні. І що це змінює? — спокійно запитав Ігор. — Я люблю вас обох однаково. Обидві сім’ї забезпечені. У чому проблема? Якби не ці повідомлення, ти б жила собі й ні про що б не здогадувалася.

— Проблема в тому, Ігоре, що я не хочу жити в брехні! Ти зруйнував усе, що було між нами, — Ліда ледве стримувала сльози.

— Ти не зможеш сама! — крикнув він. — Я заберу дітей! Вони не звикли до бідності, а ти без мене нічого не матимеш!

Розлучення тривало багато місяців. Ігор довго відмовлявся підписувати папери. Але найболючішим був тиск рідних.

Свекруха, Любов Іванівна, приїхала, щоб «наставити нерозумну невістку на шлях істинний».

— Лідо, ти подумай про дітей! Він чоловік, він працює, сім’ю забезпечує. Хтось має про нього піклуватися, коли він їде на роботу! — казала вона, витираючи сльози. — Тут не син мій винен, а ти. Ти його вигнала у світ. А що ти думала?

— Я не хочу жити з його брехнею, — відрізала Ліда.

Рідна мати, замість підтримки, зачинила перед нею двері.

— Я не пущу тебе на поріг, якщо ти зруйнуєш свою сім’ю! Ти маєш пробачити чоловіка! — кричала вона по телефону. — Чоловік — голова! Він працює, гроші дає. Що тобі ще треба?! Ти не знаєш, що таке справжнє життя!

Ці слова ранили Ліду більше за зраду Ігоря. Вона залишилася без жодної підтримки.

Подруги теж відвернулися.

— Лідо! Ти серйозно? Ігор — золото! Не п’є, гроші дає, балує! — казала Марина, крутячи пальцем біля скроні. — А ти через якісь «загули» руйнуєш усе!

— Так, проковтни! — рішуче відповіла Світлана. — Хоча б заради дітей! Гроші маєш? Ні. Ігор тобі платитиме, але ти не зможеш мати все те, що маєш зараз!

Ліда відчувала себе наче у вакуумі. Вона наче кричала, а її ніхто не чув.

Вона звернулася до своєї начальниці, Віри Петрівни, з проханням про місяць неоплачуваної відпустки, щоб вирішити питання з розлученням і пошуком житла. Ліда була готова до відмови, але реакція Віри Петрівни вразила її.

— Лідо, ніякої неоплачуваної відпустки. Я дам тобі оплачувану, — Віра Петрівна підняла руку, зупиняючи Ліду. — Ти поживеш у службовій квартирі. Ось тобі ключі. І ось телефон мого адвоката, він найкращий у таких справах. А тепер сядь.

Ліда, приголомшена, опустилася на стілець.

— Віро Петрівно, я не знаю, як… чому ви мені так допомагаєте?

Віра Петрівна сіла за стіл, і її обличчя, зазвичай суворе і ділове, стало м’яким, втомленим і далеким.

— Тому що я знаю, через що ти проходиш, Лідо. Я теж багато років жила з “випрасуваним” чоловіком, якого всі обожнювали, — вона гірко посміхнулася. — Для всіх він був ідеалом, зразковим чоловіком, а вдома… він перетворювався на колоду, яку треба було до ліжка донести та тазик підставити. Я терпіла його загули, його постійні зради, про які ніхто не здогадувався. Ніхто. Свекруха казала, що я винна, моя рідна мати волала: «Пробач, це ж чоловік!». Навіть мої власні діти, вже дорослі, вимагали, аби я жила з батьком, бо «у вас така гарна сім’я, мамо. Тато добрий. Коли тверезий».

Голос її був рівним, але Ліда відчула у ньому весь біль, який Віра Петрівна несла через роки.

— Всі казали мені терпіти. Терпіти заради грошей, заради статусу, заради «гарної картинки». І я не змогла тому протистояти, не було нікого поруч, хто б мене зрозумів… Я не змогла допомогти собі тоді, але це єдиний шанс, який у мене є, щоб нарешті допомогти комусь, хто опинився в такій самій пастці ілюзій.

Ця розмова стала для Ліди не просто допомогою, а своєрідним другим хрещенням. Вона відчула не тільки фізичну, а й моральну підтримку. Віра Петрівна стала її наставницею і ангелом-охоронцем.

Ліда повернулася до роботи з неймовірною енергією. Вона зрозуміла, що єдиний надійний фундамент у житті – це вона сама. Вона вчилася, брала на себе нові проєкти, а Віра Петрівна стала її головним мотиватором, не просто начальницею, а справжнім наставником. Кар’єра Ліди стрімко пішла вгору.

Діти, хоч спочатку і сумували за звичним життям, швидко прийняли нову реальність і полюбили проводити час із Вірою Петрівною, яка виявилася дуже чуйною і доброю. Вона ділилася з ними життєвим досвідом, допомагала з уроками і просто балувала. Згодом вони почали називати її “бабусею Вірою” — з такою природністю і ніжністю, якої не було в їхніх стосунках із рідними бабусями. Віра Петрівна вперше відчула справжнє родинне тепло, якого їй так бракувало.

З рідною матір’ю та свекрухою Ліда помирилася, але між ними назавжди залишилася невидима стіна. Вони визнали її успіх, пишалися її кар’єрним зростанням, але того тепла і тієї близькості, які були раніше, повернути не вдалося. Вони стали просто родичами, з якими вона підтримувала ввічливі стосунки, але без довіри.

І ось через багато років, озираючись назад, Ліда жодним чином не шкодувала про той день, коли її світ розколовся. У неї було все, що вона хотіла: шлюб, щасливі діти, робота, яка їй подобалася, всупереч обіцянкам колишньої свекрухи та рідної матері, Ліда досягла всього того, про що мріяла, а її колишній чоловік, як виявилося, так і не змінився. Він знову одружився і продовжував мотатися між сім’ями, як маятник, у вічному пошуку того, що не міг знайти всередині себе. Він залишився в тій самій круговерті брехні та обману, з якої Ліда змогла вирватися. Але кожному своє, хіба не так?