Вона не лише дала мені гроші, але й влаштувала сімейне щастя.

Єдина прикраса. Яку мала моя бабуся – це разочок намиста, звичайні білі і сині камінчики на тонкій жилці.

Я їй ніколи не зізнавалася. Але це я розірвала той разочок, випадково, звичайно, але я…

Тоді чи не вперше я побачила, як бабуся спохмурніла…

Нас у неї було двоє онуків і кожному з нас вона віддавала своє серце і ніколи не сварила, навіть тоді.

А ще бабуся мала дві хустки до церкви і декілька змін одягу, і все це акуратно висіло в шафі і вона ніколи не купувала собі щось більше.

Єдине, що вона купувала часто – то вакса до черевиків, які у неї не просто блистіли, а сяяли. Треба було спочатку попастувати щіткою, а потім натерти до блиску чимось шерстяним. Ми з сестрою одна поперед одної хотіли виконувати цю роботу, бо бабуся за це давала гроші.

– Кожна праця має оплачуватися, – говорила вона і давала п’ятдесят копійок.

Може, це не дивно чути з уст мільйонера, але з уст колгоспниці, яка робила за трудодні, це були більше, ніж слова.

Проте, чим старшими ми ставали, тим бабуся гроші притримувала, бо завжди собі відкладала на відхід.

– Треба й гостей нагодувати, пам’ятник замовити, а тепер такі ціни!, – це була її улюблена тема для розмови.

Я вже й вивчилася і працювала, але завжди мені для купівлі квартири не вистачало рівно однієї і тієї ж суми – половини, хоч як я не старалася і економила. Моя сестра вже мене з бабусею порівнювала.

– Ти ще ощадливіша за бабусю, – казала вона, коли я не хотіла йти з нею десь у кафе.

А бабуся тим часом, готувала нам всім сюрприз – спадок.

Коли ми кліпали очима на цю купу грошей, то слово сказала мамина сестра:

– Видно, вона забрала гроші з книжки, перш, ніж почалося, бо я просто інакше не можу пояснити, де вона стільки взяла.

А я знаю – вона завжди собі в усьому відмовляла, завжди хліб з молоком чи суп на олії, завжди все на ринок аби продати, бо ж «пропадає»:

– Ви й не приїжджаєте, а корова стільки молока дає, що гріх не продати!, – казала вона.

І так мені прикро було на ті гроші дивитися… Я б їх віддала, лиш би бабуся ще рік прожила, щоб вона вдосталь їла і відпочивала!

Я ж останнім часом лиш на тому й зациклилася, щоб купити собі житло, а там і чоловік знайдеться.

І з такими думками, я приїхала в місто, де планувала прожити все життя щасливо, як тільки куплю собі…

Куплю собі що?

Колись це було плаття… От якби оце плаття і я точно знайду кавалера.

Але не справджувалося.

Потім косметика, потім зовнішність, потім фігура…

Завжди щось мені заважало просто бути щасливою в тому, в чому я одягнена, з цією помадою і такою вагою…

Раптом почула скрегіт гальм і просто остовпіла. І пасажир, і водій щось говорили та жестикулювали, а мені все життя просто перед очима майнуло. Отак майже стала власницею квартири… і все?

Далі я почала плакати, пасажир посадовив мене на сидіння біля себе і ми заїхали в затишне місце, де я все говорила і говорила, що схожа на бабусю, яка все життя прожила заради інших, а я отака розтелепа на, що й змогла скористатися її самовідданістю.

Якщо чесно, то я не пам’ятала ні обличчя того пасажира, ні кафе, це було як в якомусь сні, коли ти наче знаєш кожну деталь, знаєш цю людину, але просто фізично не можеш повернути голову, щоб на неї подивитися.

Вже купивши квартиру я скоріше відчула, а вже потім зрозуміла, що мій сусід – саме той пасажир з таксі! Ми застигли від подиву, а потім розсміялися…

Бабуся таки влаштувала ще й моє особисте життя і у нас вже не просто дві квартири, а одна простора п’ятикімнатна.

Фото Ярослава Романюка.