Ще трохи – і вдома. За тим поворотом, ні, за тим переліском, за тим пагорбом… Іван поспішає, шукає очима рідну домівку, скоро вже її побачить. Він намагається йти швидше, пробує бігти, але ноги наче обтяжені гирями, важко рухатися. «Ні, все одно дійду, – думає Іван, продовжуючи шлях, – мати ж чекає. Я ж не Остап із фільму… Той Остап так і не приїхав до тітки, яка його виховала… А коли приїхав, було запізно. Ні, я до матері йду, в рідний дім…»

Іван розплющив очі – кімната «попливла», і він зрозумів, що це був сон. І одразу повернувся до реальності, стало важко. У сні він так біг до дому, але, як це часто буває в таких снах, так і не побачив бажаного. Дому не побачив, і матері не побачив… Реальність важким каменем впала на нього. Вже більше тижня немає матері, три роки не був удома.

Іван обвів поглядом кімнату, де жив сам, і ком підступив до горла. Як же його затягнуло море, з самої молодості затягнуло, і він, механік суховантажу, майже пів життя віддав морським походам. Служити довелося в Одесі, і після служби, відучившись, залишився там.

Була дружина, не дочекалася, а іншим уже не довіряв. Ні, жінки були, тільки він уже не вірив у ці очікування. Хоча, може, йому просто не пощастило.

До сорока років нікого: ні дружини, ні дітей. Тільки мати і… дім.

Останній рік, ніби відчувала, часто кликала додому, просила приїхати, скаржилася, що дах протікає, підлога скрипить, пічка димить… Іван розумів, не стільки ремонт потрібен, скільки вона хоче його побачити. А він гроші надсилав, ніби грішми можна заглушити тугу.

Він телефонував і обіцяв приїхати, казав, що поки не може вирватися, але обов’язково приїде.

І після цього разу він точно збирався додому.

А коли ступив на берег, матері вже тиждень не було.

Він повернувся додому спустошений, розуміючи, що треба терміново брати квиток і їхати через пів країни, адже він обіцяв…

А потім упав знесилений на диван і заснув. І цей сон, у якому він так прагнув дістатися додому, цей сон, у якому мама ще чекає і в якому зовсім трохи не вистачило, щоб побачити дім.

Він підвівся, торкнувся щоки, зрозумів, що треба поголитися, зібратися і їхати додому, де його вже ніхто не чекає.

Він сварив себе останніми словами, що не послухався і не приїхав. Та й узагалі давно треба було кинути море, усі ці поїздки… набридло йому це все, надивився на море, наковтався солоних бризок. Він і зараз відчув сіль на губах, не одразу зрозумів, що це його власні сльози. І пробачив собі ці сльози, бо знав, що більше їх ніхто не побачить.

Рідному дядькові він уже перерахував усі витрати на церемонію і був вдячний за допомогу. Тепер лишилося поставити матері пам’ятник, зробити огорожу, продати дім.

А що потім? А потім знову море, бо повертатися немає куди, тільки сюди, в самотнє життя.

Через два дні Іван Коваль, приїхав на малу батьківщину, найняв таксі й їхав у бік рідного села. Він згадував той сон і відчайдушну спробу побачити дім і матір. Але так і не вдалося.

А тепер їдуть через знайомий гайок, огинають величезний пагорб… і ось вона – батьківщина. Усе тут знайоме, але як же все змінилося. Як виросли дерева, з’явився ще один гайок, а там он поля розорані… І ось воно село – знайомі вулиці.

Найболючіше, коли стоїш перед домом, де народився, а тебе ніхто не зустрічає.

Іван стояв біля воріт і відчував ком у горлі. Ні гавкоту собаки, ні нявкання кота, ні однієї курки у дворі…

– Агов, ти чого там видивляєшся? Кого тобі треба?

Він навіть не зрозумів, що це до нього звертаються. Як це взагалі можливо прийняти його за чужака, він же вдома!

Жінка в робочому фартуху, простоволоса, з брудними руками, видно, в городі копалася, гукнула його.

– Та я додому приїхав, – відповів він.

– А-а-а, невже господар… – вона поспішно почала витирати руки.

– Я господар, а ви тут хто?

Вона зраділа, і посмішка засяяла на її обличчі, наче дорогого гостя побачила.

– То ви син Ганни Петрівни… ой, точно син, ну слава Богу, чекали ж, ми думали, встигнете…

– Не встиг.

– Ага, я зараз ключі віддам, постій тут, я миттю.

Коваль не міг її згадати, хоча всіх односельців, здається, знав. Когось уже немає, хтось виїхав… хоча шкільні друзі залишилися, але цю жінку не пригадує.

Вона віддала ключі – урочисто так передала, наче виконала важливе доручення, і провела його до ганку.

Він увійшов і завстиг на порозі. Наче все як раніше, усі речі на місці, тільки якось… тяжко.

Заскрипіла підлога, скрипнули двері до спальні… Він обійшов усі кімнати, побачив портрет матері, і знову ком підступив до горла.

Сів біля вікна і довго так сидів. Жінка знову прийшла.

– Я тепер ваша сусідка, а це мій син – он на велосипеді катається…

– Сусіди? Так поруч Михайленки жили…

– Хазяйка овдовіла, діти в місто забрали, а будиночок продали… майже задешево, ось ми з сином і купили… два роки вже.

– Цікаво, усі в місто, а ви з міста, – сказав Іван байдуже.

– У вас тут і їсти нічого, тож до мене прошу, або можу принести обід… пом’яніть матусю вашу…

– Дякую, я спочатку на цвинтар…

– Теж правильно.

Він пішов пішки, і весняний вітер куйовдив волосся, забирався під куртку, а він наче не відчував. Знайшов горбик і дерев’яний хрест, опустився на коліна і схилив голову.

Ще немає фотографії, лише прізвище та роки життя.

– Нічого, мамо, усе зроблю, і пам’ятник поставлю, і фотографію замовлю… усе буде. А дім продам… ні, не заради грошей, вистачає мені цього добра, немаю потреби… продам, бо не можу… тебе там немає.

Він повернувся через кілька годин і побачив на столі каструльку з картоплею і котлетами. А ще хліб і якісь булочки. Зрозумів, що забув зачинити дім, і сусідка подбала: принесла йому поїсти.

Він не доторкнувся. Пішов у найближчий магазин і купив продукти. По дорозі зустрів однокласника Віталія і не впізнав одразу. Час бере своє, люди змінюються.

Віталій запропонував пом’янути. Іван дав грошей, вибачився: – Пробач, друже, я сьогодні не можу, а ти візьми собі щось.

А потім спочатку зайшов до сусідки.

– Пробач, не подякував тобі… Клич сина, посидимо в мене… не проти? Тяжко якось одному. Дядько рідний у сусідньому районі живе, до нього потім з’їжджу, а поки вдома…

Вона кивнула, наче зрозуміла його стан, і пішла слідом.

Жінку звали Надією, а чотирнадцятирічного сина – Святославом, чи просто Славко.

– Сідай, хлопче, не соромся, – він посадив малого біля вікна, розклав продукти, поставив чайник.

– А ви правда в морі працюєте? – запитав Славко.

– Правда. Років двадцять уже, ось воно мені де це море, – він провів рукою біля горла.

– Але ж це круто?

– Круто, коли нічого не робиш, а коли гаруєш, то й морю не радий.

Надія зітхнула:

– Розповідала Ганна Петрівна, що вам важко, усе хотіла, щоб ви повернулися додому…

– Ось я і повернувся, та тільки запізно.

– Та чому ж запізно? Додому повернутися ніколи не пізно.

– Дякую, Надю, що за домом приглянула… продам його і поїду, що мені тут робити…

– Ваша, звісно, справа. А ось вашій мамі я вдячна. Я як приїхала дивитися будиночок, тут уже господарів не було, вона ключі дала, зайшли ми з нею, усе розказала… і так мені добре стало, подумала – наше це місце зі Славком.

А потім, як переїхала, перші часи ваша мама допомагала мені, насіння дала, картоплю дала, розсаду… про вас розповідала. – Вона зітхнула. – А собачку вашу я до себе забрала, маленький такий песик, рік йому лише. А ще кішка ваша до мене приходить, я її годую…

– Дякую, я грошей дам.

– Та що ви, мені не важко, рада допомогти.

– Знаю, чекала мене, а я все гроші заробляв… Навіщо? Не встиг я… Раніше хоч частіше приїжджав, а тут три роки…

Залишившись сам, Іван зателефонував родичам, спитав, чи не потрібен їм дім у їхньому селі, зовсім недорого. Сказав, що продаватиме, причому зробити це треба швидко, бо хоче скоріше поїхати.

Але тут родичі дім купувати не захотіли, от якби в райцентрі, а тут незручно, у самих господарство велике, рук не вистачає.

Вирішивши терміново дати оголошення, спробував заснути.

Уранці встав рано, ще не перелаштувався на новий час. Одразу відчув скрип підлоги і згадав, як мати скаржилася, що підлога скрипить. Вийшов у двір, побачив голубе небо, розквітлу черемху… і дах побачив протікаючий. І знову наче почув голос матері, що будиночок треба відремонтувати. Йому знову стало важко, він гроші висилав, а мати їх відкладала, не витрачала…

– Ні, так не піде, – вирішив він, – треба дім у порядок привести… мама б зраділа… Так і продати не соромно.

Увесь наступний тиждень приїжджали машини, вивантажували будматеріали. А потім приїхала бригада, і, домовившись за ціною, узялися хлопці за інструменти.

Сусіди спостерігали, як змінюється дім, як ґрунтовно взявся за нього Іван.

Город він також зорав, не хотілося, щоб заростав бур’яном, мати любила порядок.

З насолодою і навіть з якимось запалом витрачав гроші, заради яких стільки років віддав морю. І дім змінювався на очах. Платив навіть більше, аби тільки робили швидко, без простоїв.

Новенький дах притягував погляд, виблискували вікна, пахло деревом від ганку, перестала скрипіти підлога… і хоча всередині ще потрібен був косметичний ремонт, більше половини було зроблено.

Надія дивилася на паркан навколо саду і, кивнувши Іванові, запропонувала:

– А може, я його фарбою… веселіше буде… Хоча, все одно ж продавати, не знаю тепер, хто в мене в сусідах буде…

Вони присіли на нову лавку, яку Іван зробив сам.

– До ремонту якось сумно було, а тепер таке відчуття, наче маму обійняв, наче вона задоволена…

– А вона й так задоволена, ти ж удома…

– Я тепер завжди буду вдома, – сказав Іван і подав ключі, – тримай, приглянеш тут, а я поїду… на берег списуватися, цей дім тепер мені, як якір, не відпускає.

Надія, злегка примруживши очі, недовірливо дивилася на нього.

– Ну що дивишся? Не віриш? Словом, я на місяць і назад… сподіваюся, за цей час не вийдеш заміж, сусідко…

– Почекаємо, побачимо, – багатозначно відповіла вона.

Він повернувся, як і обіцяв, через місяць. Тільки тепер не поїздом і не на таксі їхав у рідне село, а на своїй машині, з самої Одеси, через пів країни на машині.

Втомлений, але задоволений звернув із траси і поїхав ґрунтовкою. І те ж саме відчуття, як у тому сні: ще трохи – і дім, ось гайок, ось пагорб, ось перша вулиця, а ось і його вулиця… і ось його дім.

Він усміхнувся і подумав: – Дякую, мамо, вгадала ти з нареченою для мене, наче наперед знала, що не зможу звідси поїхати.

Він жадібно дивився на дім, на улюблену черемху в садку, на сосну біля воріт, і вперше відчув полегшення, наче камінь із душі прибрали.

Славко гнав на велосипеді йому назустріч, і він зупинився й обійняв хлопця, наче рідного.

– Мамка вдома?

– На роботі.

– Ну, ходімо тоді вечерю готувати, прийде Надя з роботи, а тут ми з сюрпризом… Стривай, – Іван став серйозним: – По секрету скажи, заміж не вийшла?

– Та що ви, дядьку Іване, вона вас чекала, все, пропала мама…

– Чому пропала?

– Та закохалася вона в вас.

Він розсміявся вперше за ці місяці, а може, й роки, сміявся щиро і голосно. – Який спостережливий, дивись, не проговорися, а то образиться, жінок… їх берегти треба… і повертатися вчасно.