Павло дивився на екран смартфона. Номер не був підписаний, але він знав ці цифри напам’ять, хоч і видалив контакт ще в той день, коли за нею зачинилися двері. Він натиснув на кнопку прийняття виклику, але мовчав.

– Алло, Пашо? – голос Ірини був тихим, ледь тремтів. – Ти чуєш мене? Будь ласка, не вимикай.

– Чую, – відповів він. Голос здався йому чужим, наче він говорив крізь шар вати.

– Мені треба з тобою побачитися. Це важливо. Дуже.

Павло глянув на стос документів на столі. Його будівельна фірма вимагала кожної хвилини уваги, але десь глибоко в грудях щось поворухнулося.

– Я зараз на роботі. Маю купу справ.

– Я розумію. Я під’їду, куди скажеш. Хоч на п’ять хвилин. Тільки скажи адресу.

Він назвав адресу бізнес-центру і коротко додав:

– Буду вільний о другій. У тебе десять хвилин, не більше.

Поклавши слухавку, Павло підійшов до панорамного вікна. З п’ятнадцятого поверху автівки здавалися іграшковими. Він пам’ятав, як колись вони з Іриною так само дивилися на місто з даху старого гуртожитку. Тоді у нього не було ні офісу, ні дорогого годинника, ні сивини на скронях. Була тільки вона.

Павло завжди подобався жінкам. Високий, плечистий, з різкими рисами обличчя і важким поглядом – він здавався втіленням надійності. У студентські роки за ним бігали дівчата з усього потоку, але він тримав дистанцію. Його більше цікавили креслення та підробітки на будівництвах. Він хотів вирватися з бідності, хотів побудувати щось своє.

Ірину він зустрів випадково. Зайшов у невелику крамницю канцелярії біля офісу, бо закінчилися маркери для дошки.

Вона стояла за прилавком і намагалася дістати коробку з верхньої полиці. Він допоміг. Вона посміхнулася – просто, щиро, без того кокетства, до якого він звик.

Він почав заходити туди кожного дня. То за блокнотом, то за скріпками. Павло, який вів складні переговори з замовниками, раптом губився перед цією дівчиною. Він не знав, про що з нею говорити, крім якості паперу. Лише через два тижні він нарешті запитав, чи не хоче вона випити кави після зміни.

Весілля було скромним. Друзі Павла дивувалися. Його найкращий друг Віктор, з яким вони разом починали бізнес, якось за келихом пива сказав:

– Паш, ти впевнений? Ви ж зовсім різні.

– Не говори дурниць, Вітю, – відмахнувся тоді Павло. – Вона – це те, чого мені бракувало.

Перший рік справді був ідеальним. Ірина облаштувала їхню нову квартиру так, що Павлу вперше в житті не хотілося затримуватися на роботі до ночі. Вечері, затишок, тихі розмови про дрібниці. А потім усе почало розсипатися.

Ірина стала іншою. Вона все частіше мовчала, дивилася кудись повз нього. Зникли її фірмові сніданки, вона почала затримуватися у своїй крамниці, хоча раніше завжди бігла додому першою.

– Щось не так, Вітю, – зізнався Павло другу під час обіду. – Вона наче не зі мною. Постійно в телефоні, двері в кімнату зачиняє.

Віктор подивився на нього зі співчуттям, яке Павлу зовсім не сподобалося.

– Ти ж дорослий хлопець. Якщо жінка ховає очі й телефон – там хтось є. Перевір, і не мучся.

Павло спочатку розлютився. Хотів нагримати на друга, але всередині вже оселився холодний липкий сумнів.

Того вечора він вперше за все спільне життя взяв її телефон, поки вона була в душі. Пароль він знав – це була дата їхнього знайомства. Повідомлення від когось на ім’я Олег. «Чекаю на тебе завтра на тому ж місці», «Ти сьогодні була прекрасна». Коротко, сухо, але все було зрозуміло.

Павло дізнався, хто цей Олег. Охоронець із того ж торгового центру, де працювала Ірина. Просто хлопець у формі, нічого особливого. Це боліло найбільше – він не розумів, що вона в ньому знайшла.

Наступного дня він попросив Віктора поїхати з ним. Вони чекали в машині біля службового входу. О сьомій вечора Ірина вийшла. Вона не виглядала втомленою. Навпаки, вона сяяла. Олег уже чекав на неї. Вони не крилися – взялися за руки, він щось прошепотів їй на вухо, і вона засміялася.

Павло не пам’ятав, як вийшов з машини. В голові шумів вітер. Він просто йшов до них, стиснувши кулаки.

– Пашо, стій! Не треба! – Віктор наздогнав його вже біля самих сходів.

Ірина побачила чоловіка і зблідла так, що здалося, зараз знепритомніє. Олег зробив крок вперед, намагаючись закрити її собою, але Віктор вхопив Павла за плечі.

– Ходімо звідси. Просто ходімо. Не роби гірше, – тихо сказав Віктор.

Павло подивився на дружину. Вона мовчала. В її очах не було каяття – тільки переляк і якась дивна впертість.

Вдома розмови не вийшло. Ірина мовчки почала кидати речі у валізу.

– Ти куди? – запитав він, сидячи в кріслі в темній вітальні.

– До нього. Так буде краще для всіх.

– Я ж тебе любив. Чого тобі не вистачало? Грошей? Подорожей?

– Я люблю його. Люблю!

– Залишся, – раптом сказав він, сам дивуючись своїм словам. – Ми спробуємо забути. Я ніколи не нагадаю. Почнемо спочатку.

Вона зупинилася біля дверей, тримаючи ручку валізи. Подивилася на нього востаннє.

– Я тебе вже не люблю. Пробач.

Після її виходу Павло на кілька місяців випав із життя. Він механічно ходив на роботу, але вечорами просто сидів у порожній квартирі. Віктор приходив майже щодня, приносив їжу, змушував його розмовляти. Поступово біль притупився, перетворившись на глуху байдужість до жінок взагалі. Він з головою пішов у бізнес, відкрив ще дві філії, купив нову квартиру в іншому районі, щоб нічого не нагадувало про минуле.

І ось, через шість років, двері його кабінету відчинилися.

– До вас прийшли, – сказала секретарка.

Ірина увійшла тихо. Вона була в простому пальті, волосся зібране у вузол. Вона виглядала старшою, ніж була насправді. Біля очей з’явилися дрібні зморшки.

– Сідай, – Павло вказав на стілець навпроти робочого столу. – Маєш десять хвилин.

Вона сіла на краєчок стільця, стискаючи в руках сумочку.

– Дякую, що прийняв.

– Ближче до справи, Ірино. Навіщо ти прийшла? Гроші? Проблеми з законом?

Вона заперечно похитала головою. На її очах виступили сльози, але вона не плакала вголос. Просто дивилася на свої руки.

– Я хотіла попросити вибачення. За те, як усе закінчилося. Я була молода, дурна…

– Ти прийшла через шість років, щоб сказати мені це? – він усміхнувся, але в усмішці не було тепла.

– Не тільки. Павле, ми з Олегом разом увесь цей час. Ми дуже хочемо дитину. Вже чотири роки намагаємося.

Павло підняв брову.

– І до чого тут я? Я не лікар-репродуктолог.

– Ми обійшли всіх лікарів. Усі кажуть, що ми обоє здорові. Ніяких причин немає. А діти не з’являються.

– Буває, – сухо зауважив він.

– Я була у однієї жінки… Вона сказала, що на мені лежить тягар твого болю. Що поки ти тримаєш на мене зло, у мене нічого не вийде.

Павло відкинувся на спинку крісла.

– Ти серйозно? Ти прийшла до мене через ворожку?

– Я знаю, як це звучить. Мені самій соромно. Але я не знаю, що ще робити. Я відчуваю, що це правда. Я тоді вчинила підло. Я пішла, не поговоривши, просто втекла.

Він дивився на неї й не відчував нічого. Ні гніву, ні бажання помститися, ні любові. Вона була просто знайомою жінкою, яка потрапила в скрутну ситуацію.

– Ти хочеш, щоб я сказав, що прощаю тебе? – запитав він.

– Так. Якщо можеш.

– Я не тримаю на тебе зла, Іро. Справді. Це все було так давно, що здається чужим життям. Іди з миром. Я бажаю вам дитину.

Вона підвелася, витерла сльози й кивнула.

– Дякую. Справді дякую.

Коли вона вийшла, Павло ще довго сидів у тиші. Потім дістав телефон і набрав номер Віктора.

– Привіт. Зайди до мене ввечері, посидимо.

– Щось сталося? – голос друга був стурбованим.

– Нічого. Просто зрозумів, що стара історія нарешті закінчилася.

Через рік Павло випадково натрапив на її сторінку в мережі. На головному фото Ірина тримала на руках немовля. Вона виглядала втомленою, але щасливою. Він просто перегорнув далі.

До того часу в його житті теж з’явилася жінка. Її звали Юлія, вона працювала архітектором в одній із партнерських компаній. Коли Юлія повідомила йому, що чекає дитину, Павло вперше за багато років відчув справжній спокій. Він зателефонував Віктору.

– Слухай, готуйся. Будеш хрещеним батьком.

– Ого! – Віктор розсміявся на іншому кінці дроту. – Ну, нарешті. Давно пора було це все відпустити.

– Вже відпустив, – відповів Павло, дивлячись на вечірнє місто, яке тепер здавалося йому зовсім не чужим.