Щосуботи мама розпочинала прання. У п’ятничний вечір ми вже морально готувалися до цього. Піч розпалювали рано-вранці, мама викочувала стару пральну машинку на коліщатках і ставила ще одну – «Малютку», яка полоскала білизну після прання в великій машині.

Гори брудного одягу, що вона якимось дивом знаходила, складалися в окремі купки — це був справжній ритуал. Купка білого одягу, купка постільної білизни, кольорового вбрання, а завершував композицію робочий костюм тата й шкарпетки.

Увесь двір обліплювався мокрим одягом, який на сонці миттєво сушився, одразу ж складався, а на його місце розвішували новий – знову мокрий.

Це прання тривало цілий день. Але найцікавіше: якщо мама раптом помічала нас без діла, – усе, готуйся, тебе миттю завалять роботою по саму зав’язку. Мама не любила, коли вона працює, а інші – ні, і ця риса в неї збереглася донині. Ця звичка передалася й мені.

Тож ми з братом заздалегідь знали, як діяти. Виконання завдань, даних нам вранці, ми розтягували якомога довше – головне, щоб мама бачила, що ми чимось зайняті. Брат зазвичай рвав траву для свиней і курей, потім її рубав і годував худобу. Мені діставалося прибирання в хаті, на літній кухні та приготування обіду. Роботу ми не халтурили, просто розтягували «задоволення». Коли мама завершувала прання, вона падала на диван і завжди з вдячністю, поглядаючи в стелю, казала, як їй пощастило з дітьми.

Зимою було те саме, тільки одяг заносили з вулиці крижаним і досихав уже вдома біля печі, на стільцях і дверях. Запах одягу з морозу мені особливо подобався.

Ще мама не терпіла «збирачів пилу» – так вона називала килими й паласи. Тепер і я їх не люблю. Улітку їх згортали й прибирали з очей подалі. Та взимку, через холодну підлогу в хаті, доводилося їх стелити.

«Збирачі пилу» щоразу по суботах виносилися в город і топталися в снігу, потім мій брат Андрій вибивал із них сніг — це було його особисте завдання, бо взимку трави не росло, а працювати під час маминого прання було необхідно.

Пофарбовані підлоги мили, і до вечора заносили пахучі килими, м’які й пухнасті після морозу та братового топтання.

Мама також любила по суботах виносити подушки й ковдри на двір. Улітку вони сушилися під сонцем, взимку – мерзли. «Літні» подушки й ковдри мені не подобалися: всю ніч я відчувала себе ніяково через духоту й спеку. А от «зимові» – то інша справа: освіжаючий аромат просто чарував, і засиналось миттєво. Цю звичку від мами я не перейняла.

Восени ми вкладали другі вікна. Це було найменш улюблене заняття, яке переростало в щось більше, ніж просто миття скла й затикання щілин ватою. Зазвичай після завершення мама казала:

– О, як ми швидко впоралися, а чи не помити нам стелю?

Або:

– Аню, давай, Андрюша відсуне шафи на кухні, і ми трохи «прогенералимо» разом. (У нашій родині брата завжди називали Андрюша, а мене – просто Анею. Через роки я запитала батьків про цю «несправедливість», та вони й самі не знали, чому так вийшло).

Після її багатозначного питання наші очі закочувалися догори, і ми з братом хором тягнули: «Ну, мааааам…!»

Є люди, які люблять порядок – такі ентузіасти. Моя мама — одна з них. Донині у неї все розкладено по поличках. А запах білизнИ для мене — це аромат чистоти.

Приїжджаючи в село, я трохи здригаюся, почувши слово «субота», але потім згадую, що вдома вже є автоматична пральна машина.