Я біля Нелі живу роки і краще цю жінку обходити було, ще з молоду могла й написати анонімку, при цьому в очі зазираючи і усміхаючись щиро. Легко перед сусідами обмовляла, то одну то другу, в залежності з ким стояла на льотках. А як вже сина свого берегла, то до кожної матері приходила, як на її дитятко хтось криво дивився.

А тут женився Сергій на цій Інні, така благенька дівчина, тиха, закохана така, що я й виправдовувала її тим, що нічого не бачить за тим коханням. Але тепер, коли з нею так вчинили і вона знову на ті ж граблі стає – то я вже й не знаю, що в тій голові.

Ніна всім розказувала, що ця з села її дитятко обкрутила, сказала, що його дитина, а то ж не так, де ходила, так свою невістку й славила, а дитини ж іще й в помині не було.

Аж тут бачу машина нова дворі, Сергій у неї сідає гонорово.

– Ого, Ніно, ви вже до машини доробилися.

– Так, мій син має голову.

То вже потім я дізналася, коли Інна на вулиці з дитиною сиділа та йти куди не мала, що вона продала бабусину квартиру і купила коханому машину.

Так, до цього дійшло, бо ж Ніна й синові казала, що дитина не його, а той тоді знайшов собі іншу жінку, а Ніна виставила невістку з немовлям на вулицю.

– Забирайся зі своїм приплодом.

А та й сиділа на вулиці та сльози лила. Ніхто не хотів її жаліти, адже всі навколо знали, що вона бідного Сергійка хотіла обкрутити та на квартиру його розраховувала.

Я пошкодувала Інну і на кілька днів в себе прихистила. Намагалася їй розкрити очі на її Сергія, казала аби відсудила машину, а та наче й не чує.

Далі поїхала кудись до своєї тітки і там жила.

Ніна ходила щаслива, що тепер у неї відповідна невістка буде, а не ось таке.

Сергій і справді женився на якісь при посаді кобіті, не дуже гарній, але тримала вона його строго, то він до матері й носа не потикав. Тому, коли з Ніною те трапилося, то й такі важкі наслідки й сталися – ні говорити, ні ходити не могла. Я бачила, як її швидка забирає, але що мені до неї?

А далі очам не повірила – Інна в дворі, дівчинка її вже величенька, років п’ять, викапана Ніна!

– То ти Ніну глядиш?, – питаю.

– Так, якраз на мою зміну попала вона, то й допомагаю, не чужа ж нам людина, бабуся для Віточки.

У мене очі, мов ті блюдця стали. Невже такі люди на землі бувають, що готові все пробачити?

Виходила вона Ніну, бачила я, що та стала на ноги та вже з паличкою ходила, лиш не бачила я Сергія, який би матір мав доглядати.

– А що твій Сергій не навідується, – питаю я її.

– Та роботи має багато, – не властиво ховає очі Ніна.

– А онучка на тебе, мов дві каплі води схожа, – кажу їй жалі.

– Так, – і знову очі бігають.

– А ти ж казала, що не ваша.

– Ой, та що ти так все пам’ятаєш! Не лізь в мої справи.

Отак Інна прожила зі свекрухою ще роки три, Віта якраз в перший клас йшла, як бачу – знову сумки у дворі, Інна з червоними очима.

– Що знову?, – питаю її.

– Та продає хату Ніна Василівна і їде до Сергія, йому там гроші потрібні.

– Ага, нічого вас, бачу, життя не вчить. Щасливої дороги.

Я вже не хотіла їй помагати, хоч і сама не знаю, чому мене це так зачепило. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота