Я завжди думала, що після розлучення найважче буде емоційно оговтатися, побудувати нове життя, бути сильною для себе і для своїх дітей. Але насправді найскладнішим виявилося зовсім не це. Найскладніше – це щодня відчувати, що твої діти, твої найдорожчі люди, отримують менше, ніж заслуговують, через байдужість власного батька.
Минуло три роки з нашого розлучення. Ми домовилися, що він буде платити аліменти. Формально — все як годиться, та й сума не найгірша: на двох дітей він дає 7 тисяч гривень щомісяця. Хтось, може, і скаже, що цього достатньо, мовляв, аби на харчі вистачило, і добре. Але що насправді означають ці 7 тисяч? Це трохи більше, ніж базові витрати на їжу, але далеко не покриває всі потреби дітей. Ось тут і починається головна інтрига: як так виходить, що батько, який живе на широку ногу, вважає, що його діти заслуговують тільки на мінімум? Чи це я вже надто багато від нього вимагаю?
Працюю я також. У мене непогана робота, але коли ти одна виховуєш двох дітей — це не так просто, як може здаватися на перший погляд. Комунальні послуги, одяг, навчання, гуртки… Це все лежить на моїх плечах. Мої гроші витрачаються на дітей, на наш побут, на те, щоб наше життя йшло вперед, хоч і з труднощами. А коли справа доходить до мене? Залишити щось на нову сукню або похід до салону? Це вже як розкіш. Грошей, які залишаються після всіх витрат, ледь вистачає, щоб якось підтримати себе.
Мій колишній чоловік живе зовсім інакше. Він має свій бізнес, хороший дохід, але неофіційний. Тож, офіційно він показує менше, ніж заробляє, і тому аліменти, відповідно, не відповідають його реальним фінансовим можливостям. Він їздить на гарному авто, має власний будинок, може дозволити собі якісний відпочинок. Але коли я прошу допомоги поза офіційними цифрами, отримую відповідь: “У мене немає зайвих грошей”.
І тут я завжди ловлю себе на думці: як так можна? Як можна жити в достатку, дозволяти собі поїздки в гори, дорогі покупки, але при цьому вважати, що 7 тисяч гривень — це все, що треба дітям? Я не кажу, що я хочу жити на його кошт, але діти — це ж спільна відповідальність. Коли я прошу про додаткову допомогу, я не прошу для себе. Я прошу для наших дітей. Адже через них я не можу більше заробляти, бо мені треба повертатися додому, готувати, забирати дітей зі школи та садка, займатися їхнім вихованням. Моя робота — це лише частина того, чим я займаюся щодня.
Коли літо наближається, я сподіваюся, що колишній чоловік хоча б трохи часу присвятить нашим дітям. Але що ж відбувається насправді? Він закидає їх до своєї мами в село на цілий місяць і вважає, що на цьому його батьківські обов’язки виконані. Натомість він разом зі своєю новою пасією вирушає на відпочинок. А я залишаюся з думками: як можна спокійно відпочивати, коли твоїм дітям купують “попростіше”, а ти сам витрачаєш на своє життя значно більше?
Я часто думаю, чи бачить він, як ми живемо? Чи усвідомлює, що його діти ростуть у зовсім інших умовах, ніж він? Може, йому просто байдуже? Чи це якась дивна форма економії, де він вирішив, що 7 тисяч — це межа його відповідальності перед дітьми?
З кожним днем я все більше розумію, що мені вже набридло таке ставлення. Так, він платить вчасно. Але чи можна це вважати повноцінним виконанням обов’язків перед дітьми? Чому я одна повинна тягнути все на своїх плечах, тоді як він живе повноцінним життям, без зайвих турбот?
Діти ростуть, їхні потреби збільшуються. Вони хочуть красивий одяг, мати можливість піти в кіно чи поїхати на екскурсію. І я, як мати, намагаюся дати їм усе, що можу. Але одного разу приходить момент, коли я розумію, що більше не можу це робити сама. Я знову звертаюся до нього: “Допоможи дітям”. І знову отримую відповідь: “У мене немає зайвих грошей”.
Останньою краплею стало літо, коли він замість того, щоб поїхати з дітьми кудись на відпочинок або організувати їм літнє дозвілля, просто “скинув” їх на свою маму в село, а сам поїхав на море зі своєю дівчиною. Як так можна? Як можна відмовляти своїм дітям у мінімумі комфорту, коли сам живеш на широку ногу?
Так, хтось може сказати, що я перебільшую. Що треба радіти тим 7 тисячам. Але я впевнена, що справжня турбота про дітей — це більше, ніж просто фінансовий мінімум. Це бажання брати участь у їхньому житті, допомагати їм рости і розвиватися, робити їхнє дитинство щасливим.
Я не знаю, як він спить спокійно з таким ставленням до власних дітей. Мені здається, що людина, яка дійсно любить своїх дітей, ніколи не змогла б так жити. Може, він просто не розуміє, як важко мені одній? Може, для нього це все — якась гра, де можна залишити дітей на інших і не нести за них відповідальності?
Як жити з таким байдужим батьком? І що робити мені в такій ситуації, коли його допомога — лише формальна, а реальної підтримки я не бачу?