Як сьогодні пам’ятаю – прийшла до майбутнього чоловіка в квартиру, а там тьмяний блиск лаку на меблях, важкі штори на вікнах і сяйво кришталю з етажерок.

Свекруха мене зустріла скривившись на мій живіт…

– У вас такого й близько нема, – обвела вона рукою свою квартиру.

У нас й справді такого не було: одна шафа на всю родину та й одягу там не було багато, та креденс з посудом…

– Звичайно, у нас такої спеки і задухи нема, – кажу і рукою на себе помахую, бо в квартирі й справді було парко, не рятували навіть темні штори.

Свекруха запнулася, але не стала вже мене носом тикати в свої порцеляни та замші, хоч і хотіла.

– Мамо, – вступився за мене Борис, – Вона з села, а не з печери.

Взявся нас знайомити, але я знала, що його думка в цій хаті не береться до уваги і він не лише мене не захистить, але й сам скоро стане на бік матері. Такої матері.

Хоч мій стан і обумовлював, що я маю себе берегти, але, що таке майбутній онук, коли треба поліролем проходити всі меблі в їхній чотирикімнатній квартирі та відсовувати дивани і ліжка, щоб за ними помити?

Коли треба на всіх готувати їсти, перемити посуд та витерти насухо…

Свекруха показала, де вони купують продукти і вела мене, мов дитину за руку, а всім своїм подругам та знайомим пояснювала:

– Вона ж з села, треба все показати, – і корчила з себе втомлену мученицю…

Через кілька тижнів я зрозуміла, що я не частина родини, а безкоштовна служниця, яка має обслуговувати свекруху і чоловіка.

Де й дівся мій турботливий Борис, який розтирав мені ступні…

Може. Це була моя помилка. Але я заговорила з чоловіком про те, що більше не можу так жити.

– Але ж мама для нас все робить, – зробив круглі очі синочок,- Все тобі показує, підказує, вчить жити в місті…

– Я хочу сама жити в місті, розумієш? Щоб я, ти і наша дитина.

– Але ж мама буде нам допомагати з дитиною. А тим більше, тут спокійний і затишний район… Куди ми переберемося?

– Невже не можна розміняти квартиру?, – спитала я наївно.

– Ти що? Це ж татові дали, мама ніколи з цього району не поїде…

Слова не передають тієї інтонації та виразу обличчя, яке було в Бориса. Він щиро не розумів, що й до чого…
Переді мною постав вибір – вернутися з дитиною додому чи мовчки це все терпіти. Що той, що інший варіант мені не підходив.

Піти жити в гуртожиток, де туалет в одному кінці, а ванна в іншому?

Я вирішила поговорити з свекрухою по-чесному. Сказала. що люблю її сина і хочу аби ми були щасливі і дружні. Але, вона була іншої думки:

– Ти нам не рівня і ніколи не будеш. Якби ти не схитрувала та пузо не приладнала, то й ноги б твоєї тут не було. Борис ще поки не розуміє, але твоя молодість мине і хвалитися перед іншими не буде чим. Тоді й побіжиш на свої села!

Я була вражена… Чисто тобі дворянка, а не вдова директора універмагу…

Скажу так – інколи треба відступити і накопичити сили, а тоді вже думати! Я грала за свекрушиними правилами до появи первістка, а далі взялася за Бориса.

Ні, я його не пиляла, я його чарувала, але кожен скрип з свекрушиної кімнати мене «відволікав». А хочу вам сказати, що вона ходила нам попід двері чи не щоночі, щось їй завжди не спалося.

Дорогі жінки, слова на них не діють, аж ніяк, лише оцей один аргумент, і можливість не отримати свого дає їм більше стимулу, ніж тисячі аргументів.

Став мій Борисик і сам мамі казати, що пора б розміняти квартиру, але та перейшла на такі ноти і такі особисті аргументи, що мій чоловік хоч трішечки, але мене зрозумів.

– Вона вам не «воно», мамо, це моя дружина і моя дитина. Тоді підемо ми.

На роботі йому дали кімнату в гуртожитку і я наче на крилах бігала з одного кінця коридору в інший і зовсім мені не було важко. Наше особисте життя налагодилося і Борис теж ні про що не жалів.

Через п’ять років нам дали двокімнатну квартиру і ми запросили свекруху на новосілля.

– Я вам дам якусь зі своїх шаф, – поважно сказала вона, знаєте, віддам непотріб – дякуйте.

Але я вже була інша, мені було вже не треба показувати, хто в житті Бориса головна, тому я сказала:

– Було б чудово.

Перший крок до примирення було зроблено.

Фото Ярослава Романюка.