«Знаєш, Наталю, після всього я не думала, що ти станеш на материн бік. Особливо, після того, як вона вчинила щодо нас». Слова сестри були справедливі, але я теж мала їй що сказати.

– Ти цілком права, Аню, але мамин вчинок ніяк не відбілює тата. Ти про це подумай.

Так закінчилася наша розмова, кожна хотіла уникнути тієї долі, яка невмолима наближалася всі ці роки.

Ми з Анею росли в бідному селі, до траси далеко, животіла ферма ще кілька років, але й та розпалася і люди забрали худобу додому, як заробітну плату.

Роботи не було ніякої не лише для молоді, але й для дорослих людей. Дехто займався господарством та торгував в місті, а хто не вмів і не мав такої можливості, то ті їздили на буряки чи на заробітки.

Наша мама і тато були звичайною для того часу родиною, нас двоє доньок, десяти і п’яти років, тато ходив на роботу, а мама сиділа з нами. Ми жили в маминих батьків, тому тато не дуже любив приходити з роботи додому, він найперше йшов до своїх батьків, тоді до друзів, а тоді вже до нас.

– Прийшов, коли всю роботу переробили, – бурчала бабуся.

І ось грошей взагалі не стало, мама вирішила, що поїде на заробітки, адже тато категорично відмовлявся будь-куди їхати.

– Проживемо, у нас нема десятеро дітей.

Це була його улюблена приказка.

Мама поїхала, а тато взявся до друзів ходити, а далі й дідусь до цього всього доєднався, всі гроші, які мама передавала, вони лишали в магазині.

Я була мала, тому не дуже й пригадую, як то все відбувалося, Аня більше пам’ятає.

– Якби не мамині гроші, то у нас би було все добре, – казала вона мені, думаю, що ці слова їй вклала в голову бабуся.

Мама приїхала через два роки і була не рада від того, як все є, просила тата спинитися, але він не вважав, що йому варто це робити.

Вона отак прожила з ним ще років п’ять. Ми її бачили разів зо два, а потім вона взагалі перестала нам помагати.

Вона наче викреслила нас зі свого життя, подейкували, що вона має нову родину і нових дітей. Я не вірила, але якось вона прийшла була вся така гарна до нас додому і простягала нам ляльки та солодощі, але Аня те все викинула на гній.

Бабуся казала, що не хоче таку доньку й знати, яка їй такого клопоту на схилі літ наробила.

Ми виросли звичні до того, що доля несправедливо до нас поставилася і ми маємо давати собі раду з батьком і дідом, якби не бабуся, то й не знаю, що було б далі.

Проте, виросли ми, як усі, Аня заміж вийшла в наше село, а я вирішила піти вчитися в місто. Коли бабуся мене проводжала в місто, то тицьнула в руку адресу мами, як я вже потім зрозуміла.

І я наважилася до неї прийти, подружка чекала мене під під’їздом, а я тремтіла перед дверима. Коли мама відкрила двері, то мене впізнала.

– Наталю, проходь.

У неї була гарна квартира, гарний ремонт, гарний чоловік і гарний син. Це була така разюча відмінність між тим, як жили ми з сестрою.

Розмова не клеїлася, вона почала з загальних фраз, як там бабуся і дідусь, Аня…

– Як так цікаво, то треба було приїхати, – відказала я, гостріше, ніж планувала.

– Я давно зрозуміла, що не варто йти туди, де тобі не раді.

– Ти нас покинула!

Я повторювала це і повторювала, ще багато чого говорила, поки мої сльози висохли.

– Я чекала на тебе і чекатиму на Аню, – відказала вона спокійно, хоч вся вона теж тремтіла, – Я поможу тоді, коли мою допомогу приймуть.

І вона дотримала свого слова. Я могла жити у неї, але не захотіла, вона давала мені гроші на одяг і їжу, приймала в себе, коли приходила.

Я не казала ні Ані, ні бабусі, що ходжу до матері, бабуся ніколи не піднімала цю тему.

Я знайшла себе в місті, маю чоловіка і дитину, інколи приїжджаю в село до сестри, бо дідуся і бабусі вже нема, один батько там живе. До нього я не маю бажання навідуватися.

Я розповіла Ані про матір, про те, що вона готова відновити з нами стосунки, але та проти.

– Слухай, я й так маю купу клопоту, доглядаючи за батьком. Як так їй хочеться, то нехай приїде і прибере в хаті хоч раз та попере все. Ти теж могла б це робити. Чому не хочеш?

– Бо він дорослий чоловік і здатен все сам робити.

– От як заговорила. Я за вас маю це робити, бо без освіти, завдяки матері, так?

– Що ти таке кажеш? Просто залиш його в спокої і живи собі.

– Добре тобі казати, тебе ж люди в селі не будуть обговорювати.

Десь так закінчувалася кожна наша зустріч. А недавно батько геть підупав, сестра вимагає аби я приїхала і ми по черзі за ним доглядали. Я не маю жодного теплого спогаду з ним, не знаю чи й розуміє він, як в житті вів себе не правильно. І як тепер бути?

Автор Ксеня Ропота