Ігор висипав на стіл ключі. Метал дзенькнув об стару стільницю, вкриту подряпинами. Це була його нова реальність — однокімнатна квартира в панельці на самому краю району, де за вікном лише пустир і лінія електропередач.

Двадцять п’ять років сімейного стажу залишилися десь там, у великій квартирі з високими стелями, де зараз хазяйнувала колишня дружина.

Він підійшов до вікна. Сонце сідало за горизонт, фарбуючи небо в червоно-рожевий колір. Тихо. Це була та сама тиша, про яку він мріяв останні років десять, коли кожен його крок, кожен подих і кожна невчасно помита чашка ставали приводом для виховання.

Задзеленчав телефон. На екрані висвітилося «Оля». Донька.

— Привіт, тату. Ти як? Облаштувався? — голос у слухавці був спокійним.

— Привіт. Та нормально. Пакетів багато, розгрібаю потроху.

— Я рада за тебе. Правда. Ти заслуговуєш просто посидіти в спокої. Мама дзвонила, знову незадоволена, що ти забрав старий альбом. Не звертай уваги.

— Та я й не звертаю. Бувай, Олю.

Ігор відклав телефон і оглянув кухню. Шафки були липкими, від попередніх мешканців залишився стійкий запах смаженої цибулі. У серванті, який нагадував музей радянського побуту, стояло кілька гранованих склянок. Він відкрив холодильник — порожньо. Ну і нехай. Зате ніхто не скаже, що смажена ковбаса — це нездорово, а джинси, які він любив носити попри солідний вік, «виглядають смішно на пенсіонері».

Життя в новому будинку закрутилося якось само собою. Сусіди — здебільшого чоловіки його віку швидко прийняли його в компанію. Вечорами біля під’їзду вони обговорювали його «Ладу». Машина була стара, іржа потроху їла пороги, але дружина свого часу навіть не глянула в бік цього «металобрухту» під час поділу майна. Для Ігоря ж вона була символом волі.

— Ігоре, капот відкрий, послухаємо, що там клацає, — гукнув сусід з першого поверху, Віталій.

— Та воно вже три роки клацає, звикло, — віджартувався Ігор, виходячи з під’їзду в тих самих улюблених джинсах і небритий.

На роботі теж помітили зміни. Колеги в проектному бюро дивувалися: вічно похмурий провідний інженер тепер міг розповісти анекдот або просто усміхнутися у відповідь на зауваження начальства. Але вдома свято поступово вивітрювалося. Побут, який раніше здавався чимось непомітним і автоматичним, почав виставляти рахунки.

Через місяць Ігор виявив, що підлога в коридорі вже не просто брудна, а липка. Посудомийної машини не було, а мити тарілки руками відразу після їжі він так і не навчився. Гора брудного одягу в кутку ванної почала загрожувати обвалом.

Якось вночі йому наснилася колишня. Вона стояла в дверях кухні, тримаючи в руках ганчірку, і мовчки дивилася на шар пилу на телевізорі. Ігор прокинувся в холодному поту. Подивився на годинник — четверта ранку. Заснути не вдалося.

Він встав, пішов на кухню, налив води. «Ні, назад не хочу. Краще в пилу, ніж у клітці», — прошепотів він сам собі.

У п’ятницю ввечері подзвонив давній університетський товариш Олег.

— Здоров, холостяче. Чим займаєшся?

— Та от, думаю, чи помити підлогу сьогодні, чи вже до весни почекати, — чесно відповів Ігор.

— Кидай ту підлогу. Моя Світлана в суботу влаштовує обід. Сказала, щоб ти був обов’язково. І піджак одягни, той сірий. Досить у джинсах ходити.

— Олеже, я не дуже хочу…

— Це не обговорюється. О другій годині чекаємо.

Ігор зрозумів натяк. Сватання. Ну, можливо, це саме те, що йому зараз потрібно. Принаймні, зміна обстановки. Він випрасував сорочку, почистив черевики. Перед виходом довго дивився в дзеркало. Охайна щетина, легкий парфум.

Виглядав він непогано.

У квартирі Олега пахло смачно.

— Проходь, проходь! — Світлана, дружина Олега, сяяла. — Знайомся, це моя подруга Вікторія.

Вікторія сиділа у кріслі з книжкою, яку відклала, як тільки Ігор зайшов. Вона була зовсім не схожа на його колишню. Стримана, з короткою стрижкою кольору попелу, в темно-синій сукні. Жодних зайвих прикрас, тільки тонкий золотий ланцюжок.

— Вікторія, — вона простягнула руку. Долоня була холодною і сухою.

— Ігор. Приємно.

За столом розмова спочатку не клеїлася. Олег розповідав про риболовлю, Світлана підкладала всім салат.

— Ви теж працюєте в архітектурі? — запитала Вікторія, дивлячись прямо в очі Ігорю.

— Ні, я конструктор. Проектую металоконструкції. Нудні штуки, насправді.

— Чому ж нудні? Це основа. Без них усе розвалиться, — вона ледь помітно усміхнулася.

Після такого заохочення Ігор відчув, що напруга зникає. Він почав розповідати про свою стару «Ладу», про те, як вона застрягла в болоті минулої осені. Вікторія слухала уважно, не перебиваючи. Її сміх був тихим, але щирим.

Коли вечір почав добігати кінця, Вікторія раптом сказала:

— У мене на дачі яблуні обсипаються. Синоптики кажуть, завтра буде сонце. Може, хтось хоче допомогти зібрати? Бо я сама не впораюся з драбиною.

Олег тут же вигукнув:

— Ой, ми завтра до тещі їдемо, Світлано, пам’ятаєш?

— Так, точно, до мами, — підтакнула господиня.

Всі подивилися на Ігоря.

— Я можу, — сказав він. — Якщо дасте точні координати.

— Давайте обміняємося номерами, я скину геолокацію, — Вікторія дістала телефон.

Наступного ранку Ігор був біля її будинку рівно о дев’ятій. Машину він з вечора вимив, навіть у салоні протер пил.

Вікторія вийшла в робочих штанах і легкій куртці, з великим плетеним кошиком.

— Добрий ранок. Готові до трудових подвигів? — запитала вона, сідаючи в машину.

— Завжди готовий.

Дорога до дачі зайняла годину. Ділянка Вікторії виявилася дещо занедбаною: висока трава під парканом, старі дошки біля сараю. Але сад був розкішним. Величезні яблука тягнули гілки до самої землі.

— Тут би покосити треба, — за звичкою бовкнув Ігор.

— Навіщо? — здивувалася вона. — Скоро зима, воно саме під снігом вляжеться. Головне яблука врятувати.

Ігор відчув неймовірне полегшення. Жодних списків справ на трьох аркушах. Жодних докорів. Він заліз на драбину, подавав їй плоди, а вона обережно складала їх у ящики.

— Обід готовий! — гукнула вона через дві години.

У невеликому будиночку було тепло. На столі стояла каструля з картоплею, тарілка з помідорами і запечена курка.

— Вибачте, що все так просто, — сказала Вікторія. — Я вчора ввечері приготувала, тут тільки підігріла на плитці.

— Це найкращий обід за останні пів року, — щиро відповів Ігор.

Вони гуляли до вечора. Потім були ще вихідні, і ще одні. Поступово речі Ігоря почали переїжджати до квартири Вікторії в центрі міста. Там було затишно, пахло гарною кавою і не було пилу. Життя вирівнялося. Він навіть взяв у кредит нову машину, бо Вікторія сказала: «Тобі має бути зручно їздити на роботу».

Все було майже ідеально. До того вечора в жовтні.

Телефонний дзвінок застав його на кухні, коли він допомагав Вікторії чистити овочі.

— Тату… — голос Олі дрижав. — Маму забрала швидка. Все погано. Лікарі кажуть, потрібна термінова операція, а потім реабілітація. Я не знаю, що робити. Грошей немає, я сама не витягну.

Ігор мовчав хвилину.

— Я зараз приїду, — коротко кинув він.

Вікторія бачила, як змінилося його обличчя.

— Що сталося?

— У колишньої біда. Треба їхати.

Наступні два тижні перетворилися на пошук дефіцитних ліків, розмови з хірургами. Оля була дуже схвильована

Колишня дружина, змарніла і бліда, дивилася на Ігоря з якимось дитячим переляком. Він розумів: якщо він не втрутиться, вона просто згасне.

— Треба везти її в область, або навіть за кордон, — сказав лікар. — Тут ми зробили все, що могли.

Ігор повернувся до Вікторії пізно вночі. Він був чорний від утоми.

— Мені треба продати машину. І квартиру ту, на околиці. Гроші підуть на лікування, — сказав він, не дивлячись їй в очі.

— Я розумію, — тихо відповіла Вікторія.

— Слухай… Мабуть, нам краще розійтися. Я не можу зараз бути нормальним партнером. У мене там… — він махнув рукою в бік вікна. — Я не хочу тебе в це втягувати. Тобі це не треба.

Він зібрав сумку і пішов назад у свою порожню однокімнатку. Наступні дні пройшли в тумані. Продаж машини, папери, візити в палату. Він не голився, майже не їв. Друзі у дворі намагалися його витягнути на розмову, але він тільки відмахувався.

Одного вечора, коли він сидів на лавці біля свого під’їзду, біля бордюру зупинилося таксі. З нього вийшла Вікторія. Ігор спробував втекти в під’їзд, але вона встигла підійти.

— Ти виглядаєш жахливо, — сказала вона замість привітання.

— Я попереджав. Навіщо ти приїхала?

— По-перше, не вирішуй за мене, що мені треба, а що ні. По-друге, мій батько знає головлікаря того центру, куди ви хочете потрапити. Він уже домовився про консультацію на завтра. Без черги.

Ігор дивився на неї і не міг вимовити ні слова.

— Чому? — нарешті видавив він.

— Бо ми люди, Ігоре. Ходімо додому. Тобі треба помитися і поспати хоча б кілька годин.

Минуло пів року.

Операція пройшла успішно. Колишня дружина повільно, але впевнено йшла на поправку. Оля нарешті почала усміхатися.

Ігор стояв на дачі під тією самою яблунею, з якої все почалося. Трава була акуратно покошена.

— Ігоре, чай охолоне, — почувся голос Вікторії з веранди.

— Йду, — відповів він.

Він піднявся на ганок, сів у старе крісло поруч із нею.

— Дякую, — сказав він, дивлячись на сад.

— За що?

— За те, що не послухалася мене тоді.

— Пий чай, — вона поклала свою руку на його долоню.

Сонце повільно ховалося за лісом. Але надія на щасливе життя тільки повнилася, адже так важливо завжди чинити правильно в житті. А ви як гадаєте?