Господи, пройшло двадцять років, чи й більше, хочеться вірити, що двадцять, а я вся зашарілася, наче він знову – перший красень на факультет, а я закохана першокурсниця…

Я з Сашком познайомилася випадково, хоч очима не один місяць проводжала гарного хлопця, та й не я одна. Біля нього такі красуні вилися, що мені лишалося лише про нього мріяти.

Але настала перша сесія і я її не здала, завалила один залік і розмащувала туш по обличчю в коридорі інституту, а тут він йде, побачив мене і отак присів та розпитав, що до чого, а тоді й порадив підхід до викладача.

– Але я не маю при собі стільки грошей, – закліпала я очима.

– Я тобі позичу, а ти мені віддаси, – просто сказав Саша.

Коли на наступний день, я, червоніючи під пильними поглядами, віддавала йому гроші, то він взяв мою руку і сказав:

– Давай підемо в кафе і відсвяткуємо здачу твоєї сесії.

Всі ці гроші він витратив на мене, і в моїх очах це було дуже романтично.

Отак ми почали бачитися, гуляли разом, ходили в кіно. Я любила його так. що дихати біля нього мені було важко і не дивно, що я була готова заради нього на все.

Коли я приїхала на літні канікули, то зле себе почувала, думала, що просто щось не те з’їла, мама наполягла на тому аби я таки сходила і перевірилася. Я ще вірила, що це у мене така туга за Сашком, який останній місяць перед канікулами мене просто ігнорував, казав, що завал з навчанням.

А тут мені кажуть, що у мене буде дитина, я була вражена. Вирішила, що розкажу Сашкові і він зі мною одружиться і ми будемо жити довго і щасливо.

З такими думками я побігла додому і запевнила маму, що все зі мною добре, але тут зателефонувала подруга:

– Твій Сашко одружується на наступний тиждень, кажу, щоб знала…

Звичайно, що я попросила у мами гроші і все швидко зробила.

Не уявляла, як буду ходити з ним одними коридорами, тому перевелася в інший інститут.

Довго уникала стосунків, вважала, що не можна більше вірити чоловікам, адже, виходило, що я геть в людях не розбираюся: я думала, що коли такі слова говориш, то любиш, а воно он як. І як тепер ці ребуси розбирати, то краще взагалі не мати стосунків.

Але, на моє щастя, знайшовся хлопець, достойний чоловік, в якого слово не розходилося з ділом, який запропонував мені вийти за нього заміж. я погодилася і ми прожили перші роки дуже щасливо, але потім всіх навколо, та й Володю теж, почало цікавити питання, чому ж у нас нема дітей.

Я не могла йому зізнатися, тому була готова на будь-які процедури. Лиш би мати маля. Наступні роки пройшли для мене наче в тумані, проте, я бачила чітко лице того, хто мене до цього підштовхнув – Сашко, який чудово живе, виставляє фото дітей, хвалиться усім… А я?

Нарешті небо наді мною змилосердилося і я привела на світ здорового хлопчика, моє найбільше кохання на землі.

Я не хотіла йти в кафе без своїх чоловіків, але сестра Володі заявила:

– У нас дівич-вечір! Ніяких чоловіків, навіть таких гарненьких, як Матвійко!

І отак ми веселилися, я поглядала на годинник і не одразу відчула,чого мені так дискомфортно. А потім обернула голову і побачила Сашу, роки зробили його ще красивішим.

На диво, він мене впізнав і кинувся залицятися, поки жінки нема в місті, все випрошував телефон, а я себе ледве стримувала аби не зіпсувати зовиці свято…

Я не стала пояснювати йому, що він мало мені життя не зіпсував просто так, заради его чи галочки, думаю, для нього це й не важливо. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота