Я стояла біля вікна й дивилася, як на подвір’ї повільно осідає вечір.

Назар знову десь зник ще з обіду, кинувши серед двору напіврозібрану косарку й замащені мазутом рукавиці. У хаті панувала тиша, яка тиснула на вуха щоразу, коли дівчата їхали до своїх домівок. Старша донька тепер живе в іншому місті, та й менша постійно в клопотах із власною сім’єю, а ми із Назаром залишилися в цьому великому будинку як два чужинці.

Я розміняла п’ятий десяток і щодня ловила себе на думці, що це не те життя, про яке я мріяла в юності.

Усе моє сімейне життя було якоюсь довгою, безкінечною виплатою за давній страх. Назар ніколи мене не кохав, та й я заходила в ці відносини з порожнім серцем. Він узяв мене за дружину скоріше через моїх батьків, які колись вважалися людьми зі зв’язками. А коли часи змінилися, і батьковий авторитет розвіявся, як дим, Назар став байдужим до всього і почав шукати приводу для сварок на кожному кроці. Постійно дорікав мені моїм минулим, мовчанням, тим, що я ніколи не дивилася на нього так, як дивляться на коханого чоловіка.

А я дивилася так лише на одну людину в житті. На Ореста.

Орест був сиротою. Мати відійшла дуже рано, батька він і зовсім не пам’ятав. Його ростила старенька бабуся, але коли їй стало зовсім важко давати раду з господарством і малим хлопцем, вона була змушена віддати його до районного інтернату. Орест жив там увесь тиждень і приїжджав додому в село лише на вихідні. Через це мої батьки взагалі вважали безпритульним.

Коли ми в старших класах почали ходити разом до річки й годинами сиділи на старій пристані, моєму батькові це швидко донесли. Вдома була важка розмова. Батько довго ходив по кімнаті, гримав дверцятами шафи, а потім просто пішов до Орестової бабусі й пообіцяв, що зробить усе, аби хлопця після інтернату нікуди не прийняли, якщо той не залишить мене в спокої. Я дізналася про це пізніше, коли Орест перестав виходити до річки. Мені було так соромно за батькову пиху, але протистояти йому тоді, у сімнадцять років, я не наважилася.

У клубі ми навіть не привіталися. Орест простояв увесь вечір біля дверей, а я втекла, проплакавши всю ніч у подушку. Потім бабуся передчасно пішла, Орест забрав свої речі й остаточно виїхав із села, тож зв’язок обірвався на довгі роки.

— Насте, ти вдома? — пролунав від хвіртки знайомий голос Мирослави.

Я вийшла на ґанок. Мирослава стояла біля хвіртки з великим пакетом, видно, йшла з магазину. Вона вся світилася від нетерпіння.

— Удома, Миро, заходь. Чого ти на дорозі стоїш?

— Та я на хвилину. Хотіла спитати, як ти тут сама? Назара знов немає?

— Та десь ходить, як завжди, — я зітхнула й притуллася до одвірка. — Косарку кинув, роботу не доробив. Мені вже й казати йому щось надокучило.

— Слухай, Насте, — Мирослава підійшла ближче й стишила голос. — У мене для тебе новина. Тільки ти не лякайся. До мене Орест приїхав. Він у місті мав якісь справи й завернув до нас на день.

У мене в грудях щось боляче стиснулося, аж перехопило подих. Я схопилася рукою за двері.

— Орест? Приїхав?

— Приїхав. Сидить зараз у мене у дворі, про життя розповідає. Він бізнес свій має, одружений і має вже онуків. Але про тебе питав. Одразу питав, як ти тут живеш, чи все в тебе добре.

— Що ж ти йому сказала? — голос мій здригнувся, і я відчула, як до обличчя припливла гаряча хвиля.

— А що я мала казати? Сказала, що ти в школі працюєш, що доньки виросли й роз’їхалися. Насте, він хоче тебе побачити. Просто привітатися. Ходімо до мене, ми якраз вечерю накриваємо.

— Та як я піду, Миро? Подивись на мене. Я не прибрана, згодом треба худобу порати… Та й Назар повернутися може.

— Та кинь ти ту господарку хоч на годину! Орест увечері вже їде назад. Коли ви ще побачитеся?

Мирослава практично силою витягла мене за ворота. Я тільки й встигла, що переодягнутися і трохи поправити волосся біля дзеркала на веранді. Серце калатало так, ніби мені знову було сімнадцять і я бігла на таємне побачення до річки. Ноги були як ватяні, а в голові крутилася лише одна думка: що я йому скажу після стільки років мовчання?

Ми зайшли на подвір’я Мирослави. В альтанці був накритий стіл. А біля нього стояв чоловік у світлій сорочці. У нього була сивина на скронях, але ті ж самі глибокі, спокійні очі, які я пам’ятала все своє життя.
Орест повернувся на шум кроків і замерз.

— Добрий вечір, Насте, — тихо сказав він, зробивши крок мені назустріч.

— Добрий вечір, Оресте, — ледь вимовила я. Голос зрадницьки тремтів. — Не чекала тебе тут побачити.

— Я теж думав, що вже ніколи не приїду в ці краї. Але ось… вирішив заїхати.

Мирослава швиденько вмостила нас за стіл, поставила тарілки із запеченою картоплею, нарізала хліб, налила в кухлі свіжий чай із м’ятою. Вона намагалася розрядити обстановку, постійно щось щебетала про своїх онуків та про районні новини, але між мною й Орестом висіла довга, важка пауза, наповнена роками несказаних слів.

— Ти зовсім не змінилася, Насте, — мовив Орест, коли Мирослава ненадовго відійшла до хати за серветками.

— Та де там не змінилася, — я опустила очі й почала крутити в руках ложку. — Час нікого не жаліє. Уже й обоє моїх дівчат дорослі, у кожної свої турботи.

— Головне, щоб ти була щаслива.

Я підняла на нього очі й побачила в них таку тиху, щиру турботу, від якої мені захотілося розплакатися просто тут, за цим столом. Я згадала всі ті роки, проведені в холодному будинку з Назаром, усі ті сварки, безпідставні докори, самотність у чотирьох стінах…

— Ти вибач мені, Оресте, — вирвалося в мене раптово. — За батька. За те, що я не підійшла тоді, не захистила тебе…
Орест м’яко усміхнувся й поклав свою долоню поруч із моєю на скатертину, але не торкнувся.

— Не треба, Насте. Це було дуже давно. Твій батько чинив так, як вважав за потрібне для тебе. Я ніколи на тебе зла не тримав.

— А я картала себе все життя, — тихо мовила я, і гаряча сльоза все ж упала на мою сукню. — Думала, що все моє життя пішло шкереберть саме через той страх.

— Життя таке, яке воно є. Головне — не жити самими лише образами й минулим.

У цей момент хвіртка Мирослави тихенько рипнула. Я повернула голову й задерев’яніла. Біля паркану стояв Назар. Він був у своїй старій, замащеній футболці, з похмурим, важким обличчям. Мабуть, хтось у селі вже встиг йому сказати, що я пішла до Мирослави.

Назар зупинився, подивився на нас із Орестом, на наш стіл під липою, на чайні чашки. На його обличчі пробігла якась дивна суміш злості й глибокої, важкої втоми. Він не сказав жодного слова, не влаштував скандалу, якого я так не хотіла. Він просто повільно витер рукавом лоб, повернувся й так само мовчки пішов геть.

Орест провів його поглядом, потім подивився на мене з глибоким співчуттям, але нічого не запитав. Ми ще трохи посиділи, допили вже охололий чай, згадали кількох шкільних учителів і пообіцяли один одному пам’ятати тільки хороше. За годину за Орестом приїхала машина, він попрощався й пішов.

А я повільно поверталася додому. На подвір’ї вже зовсім стемніло. Назар сидів на ґанку в темряві, дивився в одну точку на землі. Я підійшла ближче, зупинилася біля сходинок і просто мовчки сіла поруч.

– Вечеряти будеш?, – спитала.

– Ні,- сказав він.

«От і поговорили», – хотілося мені сказати вголос, але я й так багато говорю лише в своїх думках. І так буде й надалі. Нічого вже не змінити. Чи як ви гадаєте?