Сиджу я, значить, на кухні, перебираю квасолю для борщу, а тут мій Віталік заходить — такий весь натхненний, аж очі блищать. Сідає навпроти, підсуває до себе вазочку з печивом і так обережно каже:

— Слухай, Оксан, а що як ми моїх батьків на мій день народження покличемо? Ну, ювілей все-таки, тридцять п’ять років. Батько вже тричі питав, які в нас плани.

Я аж пальця об стіл забила від несподіванки. Дивлюся на нього і не вірю власному слуху.

— Віталику, ти це серйозно зараз? У тебе що, пам’ять як у золої рибки — на три секунди вистачає? Ти забув, чим закінчилися наші останні спільні святкування? Я ще від минулого Нового року сіпатись не перестала, а ти вже хочеш цей атракціон повторити.

Віталік зітхнув, почав крутити в руках чайну ложку.

— Ну, сонечко, то ж коли було… Батько тоді просто перехвилювався. Ну, знаєш, місто, гості, телевізор гучно кричав. Він же людина проста. Ну, перебрав трішки ігристого, з ким не буває? Мама каже, він зараз взагалі майже не заглядає в чарку. Так, суто символічно.

— Ага, символічно, — я відсунула миску з квасолею. — Я теж так думала позаминулого разу. Пам’ятаєш, як твоя мама притягнула ту гігантську каструлю з салатом і лоток холодцю, від якого за версту часником несло? Ми тоді ще тільки-но ремонт у вітальні закінчили. І тут з’являється твоя колишня сусідка, Вікторія. Ну, та, що «в самому соку», як твій тато висловився.

Віталік винувато усміхнувся, дивлячись у вікно.

— Вікторія просто зайшла привітати. Вона ж самотня жінка, почула, що в нас весело, музика грає…

— Весело було не те слово, — перебила я. — Твій батько, як побачив її, так і розцвів. Почав такі тости штовхати, ніби він міністр культури, не менше. А потім пісні пішли. «Ти ж мене підманула» у його виконанні я досі в нічних жахах чую. А Вікторія що? Стоїть, у долоні ляскає, очима кліпає: «Ой, Степане Петровичу, та ви ж артист! Вам би на сцені виступати!». І твій тато повірив. Повів її танцювати під якусь попсу з телевізора так завзято, що ледь ялинку не завалив.

І Надію Вікторівну тоді ледь грець не вхопив. Як вона його, як школяра за шкірку в спальню вела і на ключ замикала? А потім Вікторію провела і вернулася з рудими пасмами в руці?

Віталік кашлянув, намагаючись стримати сміх.

— Ну, то було давно. Після того вони ж два роки чесно вдома сиділи, нікуди не потикалися.

— Ой, не треба мені про «давно», — я встала, щоб поставити чайник. — Давай згадаємо минулий рік. Все ж було під контролем, так? Твій тато пообіцяв — ні краплі. Надія Вікторівна привезла нам «подарунки». Ти пам’ятаєш ті штани? Які тобі по довжині були як шорти, а в поясі — на двох таких, як ти. А мій халат? Той байковий, у квіточку, який на мені навіть на плечах не зійшовся?

— Ну, мама просто помилилася з розміром, — пробурмотів Віталік. — Вона ж хотіла як краще.

— Звісно. І тому, коли я в нього не влізла, вона відразу сказала: «Ой, Оксано, ти щось так роздобріла на домашніх харчах, давай я його собі заберу, мені якраз буде». І штани твої татові забрала, бо «дружина тебе зовсім не годує, дивись, який худий». Вона ті подарунки назад у сумку запакувала швидше, ніж ми встигли подякувати. А потім з’ясувалося, що я хліб забула купити.

Я оперлася на стіл, згадуючи ту феєричну ніч.

— Степан Петрович тоді так підхопився: «Я збігаю! Тут магазин за рогом, я миттю!». І зник. Новий рік настав, ми вже холодець без хліба з’їли, скумбрія та ковбаса на столі повсихали, а його нема. Надія Вікторівна вже каплі пила, думала, що вкрали батька або серце прихопило. Послала тебе шукати. І що? Зник і ти.

Віталік потер потилицю, червоніючи.

— Ну, я ж його знайшов…

— Знайшов він! Я вас обох біля під’їзду знайшла через дві години. Стоять красунчики, обіймаються з якимись випадковими мужиками, «Червону руту» співають. Хліба в руках немає, зате «блиск в очах» такий, що можна вулицю освітлювати. Степан Петрович мені тоді ще намагався довести, що магазини всі зачинені, а ці добрі люди просто запропонували йому старий рік провести, бо «дружини вдома не дозволяють». І ти стояв поруч, підтакував, ніби це найнормальніша річ у світі.

— Оксан, ну свято ж було, — тихо сказав чоловік.

— Свято було в мене, коли я вас обох по ліжках розпихала, а потім ми з твоєю мамою до другої ночі посуд мили під її розповіді про те, який Степан у молодості був перспективний. А на ранок вони зібралися, з’їли весь вінегрет, що залишився, забрали ту нещасну скумбрію, яку ніхто не чіпав, і поїхали. І ти мені тоді сам сказав: «Все, більше ніяких гостей, я більше цього не витримаю».

Віталік підняв руки, ніби здавався.

— Я пам’ятаю. Але це ж мій день народження. Може, цього разу просто в кафе підемо? Там він не втече за хлібом.

— У кафе він знайде інший привід. Або офіціантку почне вчити життя, або з музикантами захоче заспівати. Віталику, я тебе люблю, і батьків твоїх по-своєму теж, але мій спокій мені дорожчий. Давай ми просто поїдемо до них через тиждень після твого дня народження. Посидимо годину, з’їмо по шматочку торта і поїдемо додому, поки Степан Петрович не згадав, де в нього захована «стратегічна заначка» для гостей.

— Ти думаєш, це спрацює? — з надією спитав він.

— Це єдиний варіант, при якому ми залишимося при здоровому глузді. Я не хочу знову шукати тебе і твого тата по всьому району о другій годині ночі. Мені вистачило досвіду з хлібом. Тим паче, що хліба ви тоді так і не принесли.

Віталік зітхнув, здався і нарешті взяв печиво.

— Мабуть, ти права. Мама якраз казала, що хоче мені на день народження светр подарувати. Сподіваюся, вона його не забере собі прямо на місці, якщо він на мене не підійде.

— Навіть не сумнівайся, — посміхнулася я. — Тільки цього разу я заздалегідь куплю три батони, щоб ніхто навіть не думав виходити за поріг.