Дзвінок від колишнього чоловіка не був несподіванкою, адже він ще робить виплати на доньку, але я ніяк не сподівалася почути, що «життя несправедливе»

«Наталко, вона зрадила мене, забрала квартиру. Я на вулиці, без копійки… Пусти мене переночувати в квартиру, щоб я не ночував у машині».

– Слухай, там квартиранти, ти ж знаєш, тому їдь до матері, – відказала я і поклала слухавку, хоч Сергій ще поривався щось розказати.

Я сиділа на кухні свого нового будинку з чашкою чаю й раптом згадала, як колись сама благала його повернутися. Як піддивлялася за ним у парку, ховаючись за кущами, як дзвонила ночами з чужих номерів, як чекала біля його офісу годинами під дощем. А тепер – байдуже. Серце не стиснулося, очі не зволожилися. «Нарешті я вільна», – подумала я з подивом, ніби відкрила в собі нову кімнату, де немає його тіні.

Ми з Сергієм були одружені двадцять років. У нас двоє дітей: старша донька вчиться в університет, а наймолодша в школі. Ззовні сім’я здавалася ідеальною. Сергій працював менеджером у великій фірмі, приносив зарплату, купував мені парфуми на свята, дітям – гаджети й солодощі. Він завжди казав: «Я роблю все для вас». Я вірила. Працювала бухгалтером у маленькій конторі, готувала вечерю, прала, водила дітей на гуртки.

Але вихідні він завжди проводив не з нами, то в шефа шашлики, то виїзд з колективом на природу, то має доробити щось і «йдіть самі», то відсипається.

Я не наполягала. «Головне – сім’я разом», – казала собі. Не помічала запізнення, дивні дзвінки, запах чужих парфумів на сорочці. Любов була сліпою, але терплячою.

Того дня все змінилося. Я сиділа в офісі з колегами – жінками, з якими ділила каву й плітки. Увійшла подруга Світлана, очі блищали.

– Наталко, а у вас з Сергієм усе гаразд? – запитала вона тихо.

– Звичайно, а що?

– Бачила його в торговому центрі на тому кінці міста, зайшла за кавою, а вони там з якоюсь молодою, рука в руці, сміються.

Серце стиснулося. «Ні, цього не може бути». Але сумніви закралися. Я схопила сумку.

– Куди ти? – здивувалися дівчата.

– Справи.

Викликала таксі. Ми під’їхали до ресторану. Я набрала номер Сергія. Бачила крізь вікно: він сидить за столиком, тримає за руку брюнетку.

– Алло, – відповів він весело.

– Де ти?

– На роботі, звісно. Зустріч з клієнтами.

Він не відводив очей від неї. Я зробила кілька фото, як аргумент. Повернувшись до офісу, я розридалася. Колеги обіймали: «Не вартий він тебе». Увечері чекала вдома. Діти були в бабусі. Сергій увійшов з букетом троянд – ніби нічого не сталося.

– Привіт, люба.

– Хто вона? – тицьнула я фото, зроблене.

Він зблід.

– Наталко, це… просто подруга.

– Брехня! – вже не добирала я слів.

Розмова тривала годину. Я сподівалася: розкається, впаде на коліна, пообіцяє виправити. Але Сергій зібрав валізу.

– Я піду. Залишу тобі все, як ти так хочеш.

Двері зачинилися. Я не ходила на роботу, взяла лікарняний. Дзвонила: «Повернися, заради дітей!» Він скидав. Писала: «Пробачу, тільки приходь». Без відповіді.

Минуло два тижні. Діти питали: «Де тато?» Обманювала: «У відрядженні». Потім почалося… Сиділа в машині біля його нової квартири – він орендував її з тією дівчиною. Бачила, як сміються на балконі. Дзвонила ночами. Чекала біля офісу, ховаючись за рогом, сподіваючись, що помітить і повернеться. Серце рвалося. «Як я без нього? Він – моє життя!»

Вдома палила його знімки, плакала ночами. Просила в долі бумаранг.

Минуло пів року. Сергій не повертався. Діти звикли до розлучення, бачилися з батьком рідко. Я худла, очі запали. Але одного дня клацнуло. Встала, подивилася в дзеркало: «Досить». Почала ходити на йогу, зустрічалася з подругами. Змінила зачіску, купила нову сукню.

Через рік поїхала на море до Одеси. Там, на пляжі, познайомилася з Андрієм – високим, усміхненим вчителем з Києва. Він сміявся над моїми жартами, готував каву вранці, слухав історії про дітей. Гуляли босоніж по піску, милувалися зірками. Андрій не обіцяв вічного щастя, але я ризикнула ще раз повірити в любов.

А Сергій? Дізналася від знайомих. Його любка пішла до іншого – багатшого. Забрала гроші, машину. Сергій втратив роботу, дзвонив: «Допоможи, я на дні». Я слухала спокійно.

Тепер, через два роки, сиджу в новому домі з Андрієм. Діти люблять його.

Сергій взяв за звичку дзвонити і скаржитися на вчинок колишньої, на самотність. Я згадувала себе: сидіння в кущах, нічні дзвінки, очікування під дощем. Як душа боліла. А тепер – порожнеча, але приємна. Ні злості, ні жалю. Тільки подив: «Як я могла так думати?»

Усміхнулася. «Ти сам відчув, Сергію. Зрада – бумеранг». Вимкнула телефон. Андрій увійшов, обняв.

– Хто дзвонив?

– Ніхто.