П’ять років громадянського шлюбу з Сергієм були на одній шальці терезів, а на іншій – пропозиція одружитися з малознайомим чоловіком, з яким ми тільки познайомилися.

Я не знала, кого обрати, бо з Сергієм вже стільки разом і я його знаю, а от Ярослав цікавий тим, що незнаний і ще старається мене вразити. Колись Сергій так само робив чи ні?

Визначитися мені допоміг випадок.

Отож, ми з Сергієм познайомилися студентами і після закінчення навчання вирішили жити разом.

– Так буде економніше, – казав мені він, натякаючи на спільну оплату квартири.

Я не заперечувала, адже сильно закохалася в цього синьоокого красеня. Я готова була сама платити за оренду, лиш би бути поруч з ним. Та й думала собі й про те, що він мене безмежно любить, бо навіть на інших жінок не гляне.

Приходить після роботи додому і далі проводить час або на дивані, або в ліжку.

Де поставила, там узяла – кажуть про таких людей і мені всі казали про те, що мені дуже з ним пощастило.
Коли ж я познайомилася зі свекрами, то зрозуміла, що він такий у батька. Той теж сидів з таким нудьгуючим видом, проявляв інтерес тільки до страв і до телевізора.

Я бачила, яка усміхнена свекруха і потрактувала, що вона щаслива в такому шлюбі, то й я буду.

– Мої хлопці дуже спокійні, – казала вона мені, – Ти точно матимеш спокійну голову. Вони однолюби.

І мене аж щастя огорнуло, адже так пощастити – натрапити на однолюба!

Проте, Сергій не спішив пропонувати мені руку і серце. Все відкладав на потім, хоч мені й освідчився. То гроші витратили на ремонт пральної машини, то купили собі одяг чи взуття, одне друге потягнуло і вже по заощадженнях.

Але чоловік так само кожного дня був удома і чекав мене. І ось це мене й почало насторожувати.

Скільки б я не просила про допомогу в Сергія – її не було. Ні, він мені не відмовляв, він запевняв, що зустріне з автобуса, що поїдемо разом за покупками, що поїдемо до моїх батьків на дачу. Це було на сто відсотків в його планах, він запевняв, що буде, мало не клявся, але потім в нього мінялися плани або він забував.

– Що я зроблю, що я такий забудькуватий,- казав мені, коли я з важкими сумками перлася на п’ятий поверх без ліфта. А одного разу я біля самого під’їзду не побачила калюжу і залізла туди обома ногами. Прийшла отака з сумками, ноги чвакають. Сергій якраз вийшов з кухні і подивився та каже:

– Ти ж доросла людина. Що це таке?

Я не мала слів аби сказати, що це таке. Коли йшла на поверх, то була певна, що вже так йому скажу за дотримання обіцянок, що надалі він буде виконувати все за що пообіцявся. Але тепер я виглядала, як дитина, яка нашкодила.
Зате Сергій потім мав про що розказувати друзям та родичам.

Трохи більше ентузіазму він дістав, коли купив собі машину. І він наскладав, і батьки його допомогли. Машину купили нову, бо він не хотів одразу ремонтувати авто і їздити на техогляди.

Я була рада, бо от вже тепер чоловік буде зі мною всюди їздити за покупками і ніколи більше я не буду з важкими пакетами ходити.

Ага, я ж не врахувала, що бензин дорогий і треба економити, бо він не мільйонер.

І ось так я жила, наче вже до всього звикла, як сталася та доленосна подія. Я поїхала у відрядження і потяг мав прибути пізно вночі. Чоловіка я повідомила і стала чекати, коли ж я вже прибуду додому.

Проте, Сергія ніде не було, як і таксі теж не було. Я стояла розгублена і бачила, як людей забирають рідні, також працювали таксі по перед замовленню. Я тоді попросилася в таксі і за подвійну плату таки приїхала додому.

В кімнаті Сергій солодко сопів.

Я почала його будити, а він аж підскочив.

– Що таке? Не бачиш, що я сплю?

– Бачу, того й хочу спитати, де ти мав бути?

– Ти ж не маленька. Добралася, навіщо влаштовувати сцену?

– Добралася? Ти ж знаєш, що такі не ходять зараз! Чим я мала добратися.

– Слухай, я серйозно хотів приїхати, але потім вирішив на п’ять хвилин задрімати…

Я вкотре задумалася. Чи справді Сергій спокійний чи він … байдужий?

У відрядженні я познайомилася з Ярославом і ми стали переписуватися. Його цікавило все, що я кажу, він все запам’ятовував, а не кивав головою, а потім перепитував.

Він одразу заговорив про те, що хотів би зі мною женитися і я маю зробити вибір.

Сергій зателефонував лишень тоді, коли я не пришла ночувати кілька днів до квартири.

– Ти в матері? Привези щось смачненького.

– Так, в матері. Але я не привезу.

– Чому? Й далі не можеш забути того потягу?

– Ні, просто я не буду більше з тобою жити.

– Добре. Бувай.

Ось так ми й розійшлися і я вийшла заміж за Ярослава, людину, яку я лиш мала пізнати. І я не розчарувалася в ньому, бо він мав багато гарних рис, але за цю я готова була йому все пробачити – він тримав своє слово. Якщо він сказав, що мене зустріне – він зустріне, якщо буде спізнюватися – зателефонує, якщо не вдається щось – попередить.

Я стала впевнено почуватися і розраховувати не лишень на себе, але й на плече підтримки. Це така приємність, коли інша людина тобі допомагає від щирого серця.

Якось гуляла в парку з дитиною і побачила свекруху. Вона постаріла і я не здивована. У нас завжди були хороші стосунки і вона мене завжди підтримувала.

Вона йшла з сумками, заклопотана, аж підскочила, коли я з нею привіталася.

– Танечко, рада бачити. Хто це в тебе такий гарненький?, – її обличчя посвітліло, – завжди хотіла мати онуків, але ви щось не спішили.

– Ви ж знаєте чому.

– Знаю, – вона сумно хитнула головою, – Сергійко сам, з нами живе.

– Марто Вікторівно, а ви не хочете від них просто переїхати?

– Як це?, – вона аж розгубилася, – Вони мої найрідніші люди. Що я без них?

І вона пішла в своє життя, а я в своє. Кожен з нас був певен, що зробив правильний вибір. Я не знаю, чий правильний, певно, той, коли почуваєшся щасливим і повним сил? А ви як вважаєте?

Фото Ярослава Романюка

Спеціально для intermarium.news Автор Ксеня Ропота