Село, як село: дерев’яні паркани, квітучі сади і безкінечні городи. Всі заклопотані своїми справами і до родини Ковальчуків діла нікому не було. Живуть собі та й живуть — наче бур’ян при дорозі.
Валя була найменшою. Худа, з гострими колінами, які вічно світилися саднами, і волоссям кольору мишачої вовни, що ніколи не бачило нормального гребінця. Її обличчя здавалося завеликим для маленького тулуба: великі губи, густі зрощені брови та окуляри в товстій роговій оправі. Ті окуляри були окремою історією — батько, коли вчергове «втомлювався» від життя, часто плутав їх зі своїми або просто сідав на них, тому дужки трималися на синій ізоляційній стрічці.
У школі Валя була тінню. Вчителі зітхали, коли вона не могла вимовити й слова біля дошки, бо думки її були зайняті тим, чи вимкнула мати газ і чи погодувала вона старшу сестру.
Однокласники ж не були такими милостивими.
Це почалося ще в початкових класах – хтось побачив комаху на волоссі у Валі і миття дустом всього класу ніхто не забув до самого випускного.
— Ей, Валька, дай списати, — кидав хтось із задньої парти.
— Я не зробила, — тихо відповідала вона, втискаючи голову в плечі.
— Ну звісно, звідки в тебе час, ти ж там пляшки рахуєш, — реготали хлопці.
Вона не ображалася. Просто не мала на це сил. Кожен її день був боротьбою за те, щоб просто дійти до вечора. Вдома чекав немитий посуд і порожні каструлі. На випускний Валя прийшла у важкому вовняному костюмі своєї тітки, який пах нафталіном. Було спекотно, тканина кусала шкіру, а туфлі, на три розміри більші, постійно зісковзували з п’ят. Вона посиділа пів години в кутку актового залу, подивилася, як інші танцюють, і тихо пішла додому через городи. Ніхто навіть не помітив її відсутності.
Після школи Валя зникла. Просто одного ранку її не побачили біля колодязя, і наступного теж. У селі попліткували тиждень-другий.
— Мабуть, поїхала десь у район, найнялася до когось, — казала сусідка баба Віра, вибиваючи килим.
— Та куди вона поїде? Кому така треба? — відмахувався дільничний. — Пішла по стопах батьків. Десь знайдеться через місяць.
Батька не стало тієї ж осені. Мати продовжувала веселитися, але вже тихо, майже не виходячи з хати. Старшу сестру кудись забрали — казали, у спецiальний інтернат. Хата Ковальчуків зовсім заросла бур’янами, вікна посіріли від пилу, а паркан похилився так, ніби теж хотів прилягти й більше не вставати.
Минуло десять років. Криничне жило своїм розміреним життям. Молодші виїжджали, старші доживали вік. Про Валю згадували рідко, зазвичай як приклад того, як не треба жити.
— Пам’ятаєте Вальку Ковальчук? — питала якось на пошті колишня однокласниця Наталя. — Кажуть, бачили її в області. Мила підлоги в туберкульозному диспансері.
— А чого ще чекати? Ябуко від яблуні, — сміялися жінки.
Матері не стало взимку. Сусіди поховали її за сільські кошти, бо ніхто не знав, де шукати Валю. Хата стояла закрита до самої весни. Аж ось, одного сонячного дня, до обійстя під’їхав чорний блискучий позашляховик. Він виглядав на тій розбитій дорозі як космічний корабель.
З машини вийшов чоловік — високий, у світлих штанах і простій футболці. Він відчинив задні двері й допоміг вийти жінці. Сусідка Ольга, що саме порпалася в палісаднику, аж застигла з сапкою в руках.
Жінка була в довгій шовковій спідниці, яка м’яко гойдалася при кожному кроці. Волосся було зібране у вільний вузол, а на обличчі сяяли великі сонцезахисні окуляри. За ними висипали двоє дівчаток, білявих і схожих на ангелів у своїх сукенках.
— Це що, покупці? — прошепотіла Ольга під ніс.
Жінка підійшла до хвіртки, яка висіла на одній завісі, і торкнулася її пальцями. Потім зняла окуляри. Сусідка охнула.
Риси обличчя були ті самі — ті ж важкі брови (тепер охайно вищипані й підкреслені), ті ж повні губи. Це була Валя.
Вона ввійшла в двір. Чоловік мовчки йшов за нею, тримаючи дітей за руки. Валя відімкнула замок, двері зарипіли так важко, ніби не хотіли впускати минуле. Вона пробула всередині недовго — хвилин п’ятнадцять. Вийшла з порожніми руками. Навіть фотографій не взяла.
Навколо вже зібралося кілька цікавих. Підійшла й Віра, однокласниця.
— Валя? Це ти? — недовірливо запитала вона.
— Я, — спокійно відповіла жінка.
— Ого… Тебе й не впізнати. Машина, чоловік… Ти як це так?
— Працювала, Наталю. Просто дуже багато працювала.
Валя повернулася до сусідів, які стояли осторонь.
— Слухайте, люди. Мені з цієї хати нічого не треба. Якщо комусь потрібні меблі, посуд чи що там залишилося — забирайте. Завтра я підпишу папери на продаж землі. Замок я зараз повішу, але ключі залишу під порогом. Кому треба — заходьте, виносьте все. Мені байдуже.
Вона сіла в машину. Чоловік завів двигун, і автівка безшумно рушила, залишивши після себе лише тонку хмаринку пилу.
— Бач, яка горда стала, — кинув хтось услід. — Навіть з людьми толком не поговорила, ніби ми не знаємо хто вона.
Через місяць у хату заїхали нові люди з міста, які шукали спокою. Вони викинули старий мотлох, пофарбували стіни й поставили новий паркан. Про Валю знову забули.
Минув ще час. Віра поїхала до міста в справах — треба було оформити якісь документи в центрі. Стоячи в черзі до кав’ярні, вона раптом побачила знайому постать. Валя сиділа за невеликим столиком біля вікна, одна. Перед нею стояла велика склянка апельсинового соку.
Віра вагалася, але цікавість перемогла. Вона підійшла ближче.
— Добрий день, Валю. Пам’ятаєш мене?
Валя підняла очі. Тепер, без сонця, вони здавалися дуже глибокими й трохи втомленими, але спокійними.
— Пам’ятаю, Віро. Сідай, якщо хочеш.
Віра примостилася на край стільця.
— Ти вибач, що я так… Просто в селі всі досі говорять. Як ти так вибилася? Ми ж думали… ну, сама знаєш.
Валя злегка посміхнулася.
— Думали, що я в канаві згнию? Я теж так думала перші два роки. Коли поїхала, то мала в кишені тільки гроші на дорогу в місто і все. Добре, що поступила в училище і було де жити. Спала по чотири години на добу і працювала на базарі, товар розвозила. Був такий період, що я місяць їла тільки яблука, бо вони були найдешевші. На роботі дівчата давали бутерброди, а я казала, що не голодна. Пишалася дуже. Дурна була.
Вона відпила соку.
— А потім я зустріла Миколу. Того дня йшов страшенний дощ, а в мене взуття розклеїлося. Я стояла на зупинці й просто плакала. Він під’їхав, відчинив дверцята й сказав: «Сідай, бо розтанеш». Я боялася, думала — дивак якийсь. А він привіз мене до себе, дав сухий одяг і нагодував супом.
— І що, одразу кохання? — примружилася Віра.
— Ні. Я втекла наступного ранку. Написала «дякую» на серветці й пішла. Думала — де я, а де він. Він мене тиждень шукав. Знайшов на роботі. Прийшов, подивився на мої окуляри на ізоляційній стрічці й сказав: «Збирайся, поїхали за новими». Ми сварилися. Я кричала, що мені не треба подачок, що я не жебрачка. А він просто чекав, поки я замовкну. Потім сказав, що я найсильніша жінка, яку він бачив.
— А діти? — запитала Віра.
— Діти — це вже потім. Спочатку була його мати. Вона колишня вчителька, така… особлива жінка. Вона мене вчила всього. Як вилкою користуватися, як спину тримати. Книжки мені читала, як малій дитині, а я слова не могла сказати, плакала в подушку. Мені ніхто ніколи не читав казок. Ніхто.
Валя замовкла, дивлячись у вікно.
— Сестру я забрала. Вона зараз у хорошому пансіонаті, лікарі кажуть, є прогрес. Вона мене впізнає, посміхається. Мати… матір не вдалося врятувати. Я забирала її гроші, хотіла допомогти, але вона не хотіла жити по-іншому, розумієш? Не хотіла. Останній раз вона мене взагалі не впізнала. Сказала: «Дякую, пані, дай вам Бог здоров’я».
Віра мовчала. Їй стало раптом дуже соромно за той день, коли вони з сусідами ділили Валині старі каструлі.
— Ти зла на нас не тримай, Валю, — тихо сказала вона. — Часи були такі. Всі самі за себе.
— Я не тримаю, — Валя поклала на стіл гроші за сік. — Часи завжди однакові. Просто люди різні. Мені пора, чоловік з дітьми чекають у парку.
Вона встала, кивнула на прощання і вийшла. Віра дивилася їй услід. Валя йшла легко, впевнено, і ніхто в цьому натовпі не міг би здогадатися, що ця жінка колись носила окуляри, перемотані ізолєнтою і боялася підняти очі на перехожих.
Через тиждень Віра розказала про цю зустріч у селі. Але їй ніхто не повірив. Сказали, що Валька просто навчилася гарно брехати, а машину, мабуть, напрокат взяла, щоб пил в очі пустити.
Так було простіше, ніж визнати, що мало того, що нічим не помогли цим дітям, та ще й перші судили їх. Хіба не так?