Ця зміна погоди завжди тисне у скроні, та й піднімання ящиків в кіоску з ранку до вечора здоров’я не додає. Якраз розкладала свіжі батони, ще теплі, аж пальці пече, коли знову побачила ту стареньку. Вона вже який тиждень крутилася неподалік біля смітників. Одягнена чистенько, але пальто таке тонке, що, здається, вітер крізь нього свистить. В руках — стара полотняна сумка, в якій торохтіли порожні бляшанки.

Того дня вона підійшла до самого віконця. Очі червоні, мабуть, від вітру, а може, й плакала.

— Донечко, — голос у неї такий тихий, ледь чути через шум машин, — дай мені хоч чверть буханця. Я завтра віддам, чесно. Гроші будуть, просто голова так крутиться, що боюсь не дійти додому.

Я зітхнула, витираючи руки об фартух. Ну от знову.

— Слухайте, пані, — кажу їй прямо, бо за день так наслухаєшся, що язик віднімається. — У мене тут хлібна ятка, а не благодійний фонд. Мені за кожну крихту перед господарем звітувати. Йдіть он у пункт прийому скляної тари, він за рогом. Здасте пляшки — будуть гроші на хліб.

— Я запізнилася, — прошепотіла вона, притискаючи сумку до грудей. — Там до дванадцятої було. Я не знала… ніколи раніше не доводилося таким займатися.

Вона замовкла так раптово, наче в ній щось вимкнули, і відступила на крок убік. Стояла там, як тінь, дивлячись у порожнечу.

Якраз у цей момент до ятки підкотив великий чорний джип. З нього вискочив чоловік. Він у нас постійний клієнт, офіс його фірми десь тут поруч, технікою торгує чи щось таке. Завжди бере багато — то круасани для співробітників, то випічку додому.

— Добрий день! — гукнув він, дістаючи гаманець, набитий купюрами. — Мені, як завжди: коробку круасанів з шоколадом, п’ять із джемом і отой хліб із насінням гарбуза.

— Зараз, все зроблю свіженьке, — я розпливлася в усмішці. З такими покупцями і працювати приємніше.

Поки я пакувала пакунки, чоловік мигцем глянув на стареньку. Вона теж на нього подивилася — якось дивно, напружено, ніби хотіла щось сказати, але прикусила язика.

Двері гупнули, мотор завівся, і він поїхав.

Старенька раптом охнула, схопилася рукою за край моєї стійки і почала повільно осідати на асфальт.

— Ой, лишенько, тільки цього мені бракувало! — крикнула я, вискакуючи з ятки через бокові двері. — Ви що це надумали? Сядьте сюди, на ящик. Нате, води попийте.

Вона важко дихала, тримаючись за серце.

— Все добре… зараз пройде, — ледь вимовила вона. — Це просто… це ж був Назар. Мій учень.

Я аж скривилася від подиву.

— Хто? Оцей багач на джипі — ваш учень? І що, він вас навіть не впізнав? Не підійшов, не спитав, як справи, булку не купив? От тобі й виховання.

Я подивилася на неї — маленьку, беззахисну в цьому великому місті. Згадала своїх обох хлопців, які вдома тільки й знають, що холодильником гупати. Ростуть як на дріжджах, купу всього треба: взуття горить, на навчання віддай, на гуртки… Чоловік мій через п’ятнадцять років просто зник в один день. Не просто пішов до іншої, а забрав усі заощадження, які ми на квартиру відкладали, і як у воду канув. Я з того часу сама кручуся. Собі ні сукні нової не купувала, все дітям, аби тільки вивчити, аби людьми стали. І от дивлюся на цю вчительку і думаю: «А для чого це все? Щоб потім отак з пляшками під яткою стояти?»

— Гаразд, сидіть уже, — буркнула я, повертаючись всередину. — Нате, випийте чаю, я собі в термосі заварила, він солодкий. І ось, штрудель з яблуками. Це я сама вдома пекла, не магазинне. То вам не «Київський торт», звісно, але на смак непогано. І хліба тримайте цілий буханець. Тільки один раз, чуєте? Бо в мене теж не мільйони в кишенях.

Вона брала той штрудель тремтячими руками, і в очах у неї було стільки вдячності, що мені аж ніяково стало.

— Дякую тобі, Надійко, — сказала вона, прочитавши моє ім’я на бейджі. — Я обов’язково віддячу. Бог усе бачить.

Після того дня вона зникла. Тиждень немає, другий… Я вже почала хвилюватися. Думала, може, захворіла зовсім або, не дай Боже, щось гірше сталося. Треба було хоч номер телефону взяти чи адресу запитати, а я за тією метушнею і забула. Кожен ранок виглядала її в натовпі, але бачила тільки похмурих перехожих, що поспішали на роботу.

Пройшов майже місяць. Якраз була субота, покупців небагато. Аж тут бачу — йде. Але яка! Пальто нове, добротне, хустка гарна, і обличчя наче посвітлішало, зморшки розгладилися. В руках тримає велику коробку, перев’язану стрічкою.

— Добрий день, Надійко! — вона підійшла до віконця і сяє вся.

— Ого, я вас і не впізнала спочатку! Де ж ви пропали? Я вже собі всякого навигадувала.

Вона поставила коробку на стійку.

— А це тобі до чаю. Справжній «Київський», як ти тоді казала. Знаєш, Назар мене таки знайшов. Він же в мене математику вчив, я йому допомагала, коли його бабусі не стало, він зовсім один лишився. Він підняв усі контакти, через знайомих у поліції знайшов мою адресу і приїхав того ж вечора.

Я слухала, розкривши рота.

— І що тепер? — питаю.

— Тепер я живу в нього. В них великий будинок за містом, жінка його якраз третю дитину на світ привела, дівчинку. Назвали Даринкою. Назар сказав, що ніяких чужих няньок йому не треба, тільки я. Каже: «Ви мене людиною зробили, тепер моїх дітей навчіть». Він мене так за ту зустріч біля ятки перепрошував, сказав, що його совість йому спокою не давала, поки мене не знайшов. А я йому кажу: «Якби не продавщиця Надійка мені хліба не дала, коли я вже зовсім зневірилася, то не знаю чи й зустрів би ти мене». От він і передав тобі гостинець. І просив сказати, що тепер завжди у тебе випічку братиме для всієї фірми.

Вона ще довго розповідала, як їй тепер добре, як діти її люблять, як вона їм казки на ніч читає і уроки допомагає робити. Потім попрощалася і пішла до машини, що чекала її неподалік.

Я залишилася стояти в своїй ятці. Переді мною лежав той торт, а в голові крутилися зовсім інші думки. Я згадала свого чоловіка. П’ятнадцять років я була йому доброю дружиною, тягла все на собі, кожну копійку в дім, жодного слова кривого не сказала. А він просто взяв і зник, вичерпав моє життя до дна і навіть «прощавай» не написав. Чому одні пам’ятають добро через стільки років, а інші забувають його наступного ранку?