На поїздку Анна наважилася лише тоді, коли осінь зірвала останні листки з дерев. Вона все життя прожила в селі, виїздила в місто за покупками і то неохоче, не любила вона цього гамору, натовпи людей, машин. Вона любила своє маленьке село, свою роботу, свій дім і ніколи не думала, що з таким трепетом їхатиме в місто зимувати, а там як все щасливо піде…

Анна дивилася у вікно старенької «Лади» на сірі узбіччя, а серце її калатало в такт кожній вибоїні.

Вона не була красунею — важкі риси обличчя, натруджені руки, волосся, рано припорошене сивиною. Заміж так і не вийшла, та й не тужила за тим сильно. Робота на пошті, город, що годував, та коза Люся — от і весь її світ. Батьків не стало кілька років тому, вона їх доглядала. Але торік доля зробила крутий поворот. Сестра Віра занедужала. Анна, не вагаючись, продала козу, залишила хату на сусідів і поїхала до міста доглядати її. Сестрі легше не стало, а після з’ясувалося, що квартиру вона заповіла Анні, бо власних дітей не мала, хоч і була кілька разів заміжня.

— Ох, Анно Іванівно, приїхали нарешті! — Степан, сусід, з силою крутнув кермо і натиснув на гальма біля сірої дев’ятиповерхівки. — Фух, голова вже розколюється від цього вашого міста. Світлофори, машини, люди снують, як мурахи… Мені б на нашу ґрунтову, там хоч дихати є чим. Ну, вилазьте вже, буду ваші мішки тягти.

— Чого ти бубниш, Степане? — лагідно озвалася жінка. — Місто як місто. Аби люди добрі були.

Степан витягнув з багажника важкі мішки з картоплею та буряком, банки з варенням, які Анна любовно закручувала ще влітку.

— Ну, ведіть, господине, де тут той ваш четвертий поверх.

Вони піднялися ліфтом, який неприємно здригався. Анна вперше власноруч відімкнула спільні двері тамбура. Вона пам’ятала цей коридорчик з тьмяним світлом і велосипедом сусіда. Іван Михайлович був тихою людиною, колишнім викладачем, з яким вони минулої зими годинами обговорювали новини за чаєм.

Але щойно двері відчинилися, Анна ледь не випустила сумку.

Тамбур нагадував зону землетрусу. Пил стояв стовпом, під ногами хрустіла штукатурка, а прохід був завалений старими дошками та шматками лінолеуму. Посеред цього хаосу стояв кремезний чоловік у брудній майці. В руках у нього вив перфоратор, вгризаючись у стіну сусідньої квартири.

— Це що тут коїться? — перекрикуючи шум, запитала Анна. Вона розгублено озирнулася на двері Івана Михайловича. Вони були розхристані, а зсередини виднілися мішки зі сміттям.

Степан швидко скинув сумки біля порога Анниної квартири і поїхав. Вона йому заплатила за дорогу, він і так виніс їй все аж на поверх.

— Анно Іванівно, я поїхав.

— Бувай, Степане, дякую, — кивнула Анна.

Чоловік вимкнув інструмент і витер піт з лоба, залишивши на шкірі брудний слід.

— Чого треба? — кинув він коротко.

— Я власниця квартири сорок п’ять. А де Іван Михайлович? Він же тут жив… — голос Анни здригнувся.

— Жив, та переїхав, — чоловік криво усміхнувся. — Тепер ми тут господарі. Юлю! — гукнув він у глибину квартири. — Вийди-но, тут сусідка з’явилася.

З дверей вийшла жінка, запорошена шпаклівкою, окинула Анну поглядом, затримавшись на її мішках.

— Грицю, не відволікайся, — сказала вона чоловікові. — Нам ще до вечора треба меблі виставити.

— Куди вивезли Михайловича? — вже сміливіше запитала Анна. — Він же не хворів, йому спокій лиш потрібен був.

Жінка скривилася.

– Куди-куди. Куди треба туди й відвезли. Яка цікава. Не заважайте, жінко, бачите — ремонт у нас.

Анна затягла свої сумки в квартиру сестри, але радість від переїзду зникла. У квартирі пахло Віриними парфумами, але за стіною відбувалося щось страшне. Анна знала, що Михайлович дуже боявся подібних установ. У нього не було близьких, він завжди казав, що доживатиме в цих стінах.

— Щось тут не так, Віро, — прошепотіла Анна, дивлячись на портрет сестри. — Михайлович би нізащо не поїхав добровільно. І ці люди… вони на родичів не схожі. Швидше на ворон, що злетілися на здобич.

Наступного ранку Анна почала своє тихе розслідування. Вона згадала, що Михайлович щоранку купував газету в кіоску за рогом. Вона вдяглася і вийшла на вулицю, намагаючись не шуміти в тамбурі. Сусіди знову щось свердлили, і з-за їхніх дверей чути було гучну музику.

У кіоску продавчиня, зачувши питання про Івана Михайловича, лише зітхнула.

— Ой, не питайте. Тиждень тому приїхала машина, якісь люди під руки вивели. Він ледве йшов, блідий такий, щось намагався сказати, але та жіночка, йому рота швидко закрила. Сказала, що в санаторій везуть. Але який там санаторій — речі його прямо на смітник наступного дня почали виносити.

Анна повернулася додому з важким серцем. «В санаторій під руки не виводять», — думала вона. Вона вирішила перевірити сміттєві баки у дворі. Соромно було заглядати туди, але тривога була сильнішою. Серед будівельного сміття вона побачила знайомі стоси газет.

Вона піднялася на поверх, серце вискакувало з грудей. У тамбурі знову зіткнулася з сусідкою. Та виносила зв’язку старих книг.

— О, ви все швендяєте? — примружилася та. — Чого вам не сидиться в хаті? Картоплю привезли — от і варіть її.

— Я бачила, як ви його речі викидаєте, — прямо сказала Анна. — Якщо ви його родичі, то чому так поводитеся? Де він насправді?

Юлія раптом змінилася в обличчі. Очі її стали холодними й злими.

— Слухайте, жіночко, — вона зробила крок вперед, нависаючи над Анною. — Не лізьте не в свою справу і людей не турбуйте.

Анна зачинилася у себе, тремтячи всім тілом. Це була відкрита погроза. Вона зрозуміла: діда просто прибрали, щоб заволодіти квартирою. Можливо, підпоїли чимось, або залякали.

Чотири дні вона не виходила з дому. Їла картоплю в мундирах, пила чай і прислухалася до кожного звуку за стіною. Там щось святкували. Чути було дзвін пляшок і регіт Грицька. Анна розмовляла з портретом сестри, шукаючи розради.

— Віро, я ж одна… Хто мені допоможе? Поліція не повірить сільській жінці, скажуть — сусідські чвари. А Михайлович там десь сам, якщо ще живий.

П’ятої ночі їй наснилася Віра. Вона була спокійна, як колись у дитинстві, коли захищала Анну від сусідських хлопців.

— Аню, ти чого злякалася? — запитала Віра уві сні. — Ти ж у мене сильна. Згадай, як ти пошту в заметіль розносила. Іди й шукай його, він чекає.

Анна прокинулася на світанку. Вона зрозуміла: якщо вона зараз нічого не зробить, то ніколи собі не пробачить.

Його треба шукати по всіх закладах, але вона не знає його прізвища. Вирішила піти на розвідку і завела знайомство з двірничкою, Людмилою, яка часто платіжки розносила.

— А Іван Михайлович з сорок восьмої, яке у нього прізвище?

— Микитенко, — без запинки назвала жінка, — Давно щось його не видно.

— Зате нові сусіди заїхали в його квартиру, — поділилася Аня.

— Нові? Не знаю, платіжки ще на його прізвище, — стенула плечима двірничка і пішла по своїх справах.

Отже. Ще не все втрачено — подумала Анна і почала обходити всі лікарні, які у місті були. Їх було лише три, зате купа відділень і на кожному посту вона питала про такого пацієнта. Івана ніде не було. шукати в геріатричному пансіонаті вона вирішила в самому кінці. Проте, там неохоче надавали таку інформацію.

Жінка вирішила, що звернеться в поліцію, бо вже пройшов місяць, а толку ніякого. Вона ввечері поговорила з сестрою аби впевнитися, що чинить правильно. Сестра більше їй не снилася і вона сприйняла це за добрий знак.

Зранку вона вийшла на коридор і очам не повірила — тьмяно світило світло, підлога вимита і велосипед на місці.

Вона відчула, як на очі навертаються сльози і ще з більшою рішучістю закрокувала на вихід.

Раптом двері квартири скрипнули і почувся голос:

— Анно Іванівно, ви так рано вже йдете. Я думав, ми трохи покавуємо разом. Я тут тортик купив.

Анна вхопилася за одвірок і повільно обернулася. На порозі тихою усмішкою сяяв Іван Михайлович.

— Ви … вдома?

— Так, вже приїхав. В санаторії був. А племінник мені опалення переробляв, бо кажуть, що наш будинок залишать без централізованого вже цього року. Так, що прийшлося витратитися, але хоч за майстрів не платив.

Він говорив за ціни, за умови в санаторії, а Анна відчувала, як у неї котяться сльози по щоках.

— Та не переживайте ви так, Анно Іванівно, то не так дорого, як ви собі думаєте. Я вам позичу трохи, в мене пенсія велика. Колись розрахуємося.

— Дякую, — прошепотіла вона, адже про неї ніхто ніколи не піклувався.

Вони пішли на її кухню, Анна дістала найкращі тарілки й почала нарізати сало, привезене з села. До кави воно, звісно, не дуже пасувало, але Михайлович його так любив.

Вона була дуже рада, що він тут і бачила, який він радий, що тут вона. А все інше – тільки домисли, які добре, що не збулися.