Тарас увімкнув новенький телевізор, що велично розкинувся на пів стіни, і зітхнув із полегшенням, опустившись у м’яке крісло. Крісло, щоправда, не шкіряне, але пошите на совість, з виглядом, що змушує почуватися якщо не королем, то принаймні поважним господарем дому.

«Ще б масивний дубовий стіл, ноутбук із вигризеним яблуком на кришці та, може, полотно якогось славетного митця на стіні, – і я б точно був схожий на пана директора», – усміхнувся Тарас подумки.

– Вітаю, друже Тарасе, з тріумфальним завершенням ремонтної епопеї! – проголосив він сам до себе, і його втомлене обличчя освітила тепла посмішка. А тоді, ніби згадавши щось важливе, додав:

– Така нагода без склянки прохолодного вишневого морсу – просто гріх!

На низенькому журнальному столику, що виблискував лаком, уже чекали склянка й глечик із льодом, ніби запрошуючи до святкування. Тарас похвалив себе ще раз – ну який же він молодець! – і з насолодою зробив перший ковток. Солодко-терпкий смак наповнив його спокоєм.

Плани на вечір були прості: відпочити, розслабитися, насолодитися тишею. А завтра… Завтра він придбає подарунок для своєї коханої Софії, приготує вишукану вечерю, можливо, навіть із її улюбленими голубцями. Та доля, як завжди, мала власні задуми.

Раптово тишу розірвав дзвінок телефону. На екрані висвітилося ім’я – Роман, його двоюрідний брат. Роман мав звичку з’являтися несподівано, наче грім серед ясного неба. Їхні розмови ніколи не були особливо теплими, радше схожими на вимушену ввічливість. Тож дзвінок о восьмій вечора не віщував нічого доброго. Та Тарас, вихований на совість, не міг просто ігнорувати. Хтозна, що там у Романа сталося – вічно він потрапляв у якісь халепи.

– Тарасе, виручай! – почувся схвильований голос у слухавці.

«Ну от, як завжди, – зітхнув подумки Тарас, уже прикидаючи, скільки може позичити до зарплати. – Знову якась біда».

– Знов грошей треба? Ти ще за минуле не розрахувався, – відповів він, намагаючись звучати спокійно.

– Ні, не гроші. Інше. Справді.

– Ну, давай, викладай. Боюся навіть гадати, у що ти цього разу влип.

– Слухай, можеш за Мироном приглянути? У мене побачення намічається, а в дівчини, ну, знаєш… алергія.

Тарас здивовано закліпав. Мирон? Хто такий Мирон? Син? Та коли він встиг? І що за алергія на дітей?

– Мирон – це твій… – почав обережно Тарас.

– Кіт! – зареготав Роман, вловивши здивування брата. – У дівчини алергія на котячу шерсть. Треба за ним доглянути до завтра. Заберу зранку, обіцяю. Ну, виручиш? Ми ж рідня, маємо підтримувати один одного.

«Коли це ти мене підтримував?» – промайнуло в голові у Тараса, але вголос він цього не сказав.

– Романе, кіт – це тобі не дитина. Його не вкладеш спати, мультик не ввімкнеш. Я не впевнений, що впораюся. Може, в готель тимчасово?

– Не беруть, уже пробував, – відмахнувся Роман. – Та він чемний, не бійся. Тільки до завтра, Тарасе, благаю.

Тарас важко зітхнув. З одного боку, не хотілося возитися з котом, а з іншого – раптом у брата справді налагоджується життя? Може, хоч цього разу він візьметься за розум?

– Гаразд, вези свого Мирона, – здався Тарас.

Та внутрішній голос глузливо шепотів: «Ох, Тарасику, ще пошкодуєш про це…»

У слухавці почулися гудки. Тарас постояв із телефоном у руці, відчуваючи, як спокій вечора розчиняється в передчутті халепи. Він простягнув руку до склянки з морсом, але в цю мить у двері постукали.

– Роман? Уже? – пробурмотів Тарас, здивовано глянувши на годинник. – Це ж і п’яти хвилин не минуло!

Він поспішив до дверей і відчинив їх. На порозі стояв Роман із широкою посмішкою і кліткою в руках, накритою якоюсь старою ганчіркою.

– Привіт, брате! Ось, тримай Мирона. Він поїв, тож годувати не треба. А завтра щось купиш, якщо що.

– Стоп, завтра? Ти ж казав, що зранку забереш! – обурився Тарас. – У мене ввечері Софія приїжджає, в неї день народження, якщо ти забув.

– Та зрозумів, зрозумів, – Роман уже спускався сходами. – Вибач, спізнююся! Дякую, що виручив!

– А лоток? – гукнув Тарас услід.

У відповідь – лише веселий тупіт ніг. «Радісні кроки, – подумав Тарас. – Треба менше пити цього морсу на ніч».

Зачинивши двері, він поставив клітку на підлогу й присів поруч. Цікавість боролася з обережністю. «Звідки в Романа кіт? Він же ніколи не любив тварин. А якщо там не кіт, а, скажімо, тарантул?»

Зрештою, цікавість перемогла. Тарас смикнув ганчірку – і зустрівся поглядом із Мироном. Ох, і погляд то був! Кіт явно не горів бажанням знайомитися. Його зелені очі світилися презирством, а сіра морда виражала цілковиту зверхність.

Раптом Мирон із шипінням вискочив із клітки й помчав коридором до вітальні. Тарас, ошелешений, помітив, що дверцята клітки відсутні. «Тому й накрив ганчіркою, – подумав він. – Ну, Романе, тримайся завтра!»

Та думки про брата перервав звук, що долинув із вітальні. Щось гучно впало. Тарас кинувся туди й побачив розбитий глечик на підлозі, а поруч – калюжу вишневого морсу, яка повільно розтікалася по новенькому ламінату.

– От дідько! Ламінат! – вигукнув Тарас, хапаючи ганчірку, якою була накрита клітка, і кинувся витирати підлогу.

Він ще не встиг підвестися, як зустрівся поглядом із Мироном. Цього разу погляд кота був такий, ніби той збирався скрутити Тараса в трубочку. Кіт, відчувши напругу, рвонув через кімнату, а Тарас, не довго думаючи, кинувся за ним.

За п’ятнадцять хвилин хаотичної гонитви вони встигли порвати штору, перекинути вазу з квітами, приготованими для Софії, розлити склянку морсу, що мирно стояла на столику, і ледь не звалили телевізор – Тарас в останню мить його підхопив.

«Не так я собі уявляв догляд за котом?» – подумав Тарас, важко дихаючи. Він зрозумів, що краще залишити Мирона в спокої. Нехай ховається, де хоче, а завтра Тарас сам відвезе його Романові.

Мирон сховався під диваном, а Тарас, прибравши калюжу й поставивши вазу на місце, пішов у ванну, а звідти – до спальні. «Ранок усе покаже», – заспокоював він себе, засинаючи напрочуд швидко.

Прокинувся він від дивного гуркоту о пів на сьому ранку. На кухні творилося щось неймовірне: дві тарілки розбиті вщент, пакет із гречкою розірваний, крупа розсипана по підлозі, а Мирон висить на дверцятах шафки, намагаючись дістати лапою до пакета з цукром.

У цей момент задзвонив телефон. На екрані – ім’я Соні.

– Привіт, люба, – обережно почав Тарас, не зводячи очей із кота, який, до речі, теж пильно дивився на нього.

– Привіт, коханий! Прочитала твоє повідомлення про ремонт. Ти молодець! А ще… я вже вдома! Майже біля під’їзду.

– Що?! – Тарас мало не впустив телефон.

– Мене відпустили раніше, я взяла квиток на нічний поїзд. Відчиняй двері!

Тарас заметушився. Треба було встигнути спіймати кота до приходу Соні. Він знав її характер – реакція буде бурхливою. Нарешті йому вдалося схопити Мирона, засунути його в клітку й поставити її в шафу. Щойно він зачинив дверцята, у двері постукали.

На порозі стояла Софія, сяючи усмішкою.

– Ого, ти при параді! – засміялася вона, обіймаючи чоловіка.

Тарас стояв, не знаючи, що сказати.

– Ти мене не привітаєш? – пожартувала Соня.

– Вітаю, – пробурмотів він.

– Щось ти дивно поводишся, ніби когось переховуєш, – вона знову засміялася. – Але я знаю, що в тебе є сюрприз. Давай, показуй!

– Сюрприз? – Тарас здивовано закліпав.

– Ага, Роман сказав, що ти приготував мені подарунок на день народження. До речі, бачила його зранку з якоюсь дівчиною і трьома валізами. Сказав, що їде назавжди, квартиру продав. Може, воно й на краще.

– Назавжди? – Тарас відчув, як усе всередині похололо.

– Ну так. А ще сказав, що в тебе сюрприз. Де він? У спальні чи у вітальні?

Софія попрямувала до спальні, а Тарас кинувся наперед, ставши перед шафою, звідки долинали підозрілі звуки.

– Люба, не треба, – спробував він зупинити її.

– Відійди, – голос Софії став серйозним. Її очі шукали на обличчі Тараса сліди чужої помади чи ще чогось підозрілого.

Вона відсунула його й різко відчинила шафу. Тарас затамував подих.

– Ой, який красень! – вигукнула Софія, побачивши Мирона. Кіт, на диво, занявчав і потерся об її руку.

– Ти не повіриш, але у відрядженні я місяць годувала такого ж сірого кота! Хотіла забрати, але не знала, як ти поставишся. Це найкращий сюрприз! – Вона кинулася обіймати Тараса.

Мирон, муркочучи, терся об Софію, а та гладила його, не приховуючи захвату.

– Я Соня, а ти хто? – звернулася вона до кота.

– Мирон, – відповів Тарас, усе ще приголомшений.

– Приємно познайомитися, Мироне! Ти тепер із нами житимеш? Я така рада!

Кіт весело крутнув хвостом, ніби погоджуючись. А Тарас дивився на цю сцену й не знав, чи сміятися, чи плакати. Але одне він зрозумів точно: усе, що стається, – на краще.

– Ходімо, Тарасе, каву пити, – покликала Софія. – Я тортик купила. І Мирона треба погодувати.

Вона пішла на кухню, а Тарас затримався, задумливо дивлячись на кота.

– Ох, Тарасе, що ти тут накоїв? – долинув голос Софії з кухні.

Він усміхнувся. «Зараз усе приберу, кохана», – подумав він, відчуваючи, як напруга відступає. А Мирон, зиркнувши на нього, ніби сказав: «З тобою я теж порозуміюся».