Алла стояла біля покинутого фонтану у міському сквері, стискаючи руки в кулаки. Вона не плакала, але вираз її обличчя був таким, ніби хтось вийняв із нього всі барви та надії. Сірий вечір, сирий вітер і густа тиша, яку лише зрідка порушував скрип гілок, були їй під стать.

Артем проходив повз, поспішаючи додому. Він був інженером-програмістом, людиною логіки і порядку, і спілкування з незнайомцями не входило до його життєвого алгоритму. Але щось у цій дівчині – її повна нерухомість, її відчуженість від світу – змусило його зупинитися.

– Перепрошую. Вам не холодно? Тут… не найкраще місце для роздумів у таку погоду.

Алла різко підвела голову. Її очі, великі та виснажені, на мить спалахнули переляком, потім знову згасли.

– Ні. Дякую. Я зараз піду.

– Ні-ні, не поспішайте. Я не жену вас. Просто бачу, що ви… засмучені. Мене звати Артем. Може, дозволите хоча б запросити вас на гарячий чай? Є чудова маленька кав’ярня за рогом, там завжди смачна випічка.

Алла завагалася. Її промоклі рукавиці, червоні від холоду руки… Вона відчула, як її тіло тремтить.

– Чай… це було б… чудово. Я Алла.

– Тоді ходімо, Алло. Чай, можливо, не вирішить проблем, але він точно зробить світ трохи теплішим.

У кав’ярні вони сіли за столик біля вікна, звідки було видно, як вуличні ліхтарі відбиваються на мокрому асфальті.

– Спробуйте ось це, – він просунув до неї тарілку з гарячим яблучним штруделем. – Це їхній коронний рецепт. Коли я злий на світ, я їм штрудель.

Алла усміхнулася – це була перша щира усмішка за довгі години.

– Дякую, Артеме. Ви добрий.

– Просто в мене є правило: якщо бачиш, що можеш допомогти, не проходь повз. Моя бабуся Віра завжди казала: Можеш помогти – поможи.

– Легко бути добрим, коли життя складається. Але… коли світ руйнується, вірити в добро важко.

– І все ж таки, вихід є завжди. Можливо, він просто не там, де ви шукаєте. Я не тисну, але якщо поділитися проблемою, вона часто зменшується вдвічі. Може, вас засмутив… якийсь чоловік?

Алла подивилася на пару, що сміялася за сусіднім столиком.

– Так. Його звали Дмитро. Ми познайомилися на дискотеці Він здавався таким інтелігентним, глибоким. Читав свої вірші… Обіцяв спільне майбутнє, життя. Я, провінційна дівчина, що приїхала до міста по мрію, втратила голову. Ми почали жити разом. І ось… (Вона замовкла, збираючись з силами).

– Сьогодні я дізналася, що він не просто “творча особистість”, яка “потребує натхнення”. Він має сім’ю. Офіційну дружину Софію та двох дітей. Я прийшла до його квартири, яку він називав “нашою”, щоб з’ясувати, чому він раптово зник. Мені відчинила жінка. Якась божевільна вигадка про “доставку” злетіла з моїх губ, і я втекла. Але не встигла я відійти, як вона наздогнала мене у дворі.

Вона вказала на обручку на своїй руці.

– Знову молода дівчина, що мріє про вірші та Париж? Послухай. Я – його дружина, ми одружені п’ять років. Я не збираюся його виправдовувати, він – слабкий. Ти не перша його “муза”, і не остання. Але ти маєш знати: він лише споживає. Він висмокче твою енергію, твої мрії, а потім викине. Його не змінити. Він – вічний підліток. Одумайся, дівчино. Не витрачай своє життя.

Алла похитала головою, ніби проганяючи ті слова.

– Я сиділа на тій лавці, відчуваючи повне спустошення. А сьогодні вранці… (Її голос надламався) Сьогодні я підтвердила: я чекаю дитину. Його дитину. У мене немає нічого. Гуртожиток, де я живу, не для матерів. Додому, до родичів, я не повернуся – моїй тітці, що мене виховувала, буде “соромно” за мене. Я не знаю, що робити.

Артем слухав, злегка нахиливши голову. Його логічний розум відразу почав шукати рішення.

– Вихід є. Завжди. Ви – молодець, що не відмовилися від дитини. Тепер головне – не панікувати. Треба про все подумати на свіжу голову. Будь ласка, давайте зустрінемося тут завтра. Обіцяю, я щось придумаю. Ви прийдете?

Алла кивнула. Уперше за довгий час вона відчула, що не зовсім одна.

Наступного вечора Алла прийшла до кафе, Артем вже чекав.

– Я злякався, що ти не прийдеш. (Він миттєво перейшов на “ти”, щоб стерти дистанцію). Я вчора їздив до своєї бабусі, Віри Сергіївни. Вона живе за містом, у великому будинку. Я розповів їй твою історію. Вона в мене… скарб, а не бабуся. Виховала мене і підтримала батька. Коли померла мама, вона стала нашим світлом. Вона уважно вислухала, а потім просто сказала: «Бідолашна дівчинка. Мій чоловік теж колись мене покинув. Я знаю, як це. Але я не зламалася, і вона не повинна. Це ж її дитя, її шанс на справжнє щастя. Привозь її до мене, Артеме. Хата велика, місце знайдеться. Вона може пожити в мене, поки не стане на ноги. Їй допомога допомога, а мені потрібен рух у цьому тихому домі. Гріх залишати дівчину у біді. Ти правильно зробив, що розповів».

Алла дивилася на нього з широко розплющеними очима.

– Я… не можу прийняти таку допомогу від чужих людей.

– Це – допомога від жінки, яка знає, що таке біль, але вміє його долати. бабуся має дуже тепле серце, і вона вміє лікувати душі.

Через місяць Алла, взявши академічну відпустку, переїхала до Віри Сергіївни. Бабуся зустріла її з обіймами, виділила їй кімнату з видом на сад і відразу почала готувати “посаг” для майбутнього онука чи онучки.

Алла привела на світ дівчинку. Назвала її Світланою – на честь світлого майбутнього, яке тепер у неї було. Із пологового будинку її зустрічали Віра Сергіївна, Артем і навіть його батько. Вони оточили Аллу та Світлану такою турботою, якої вона ніколи не знала.

Тітка, дізнавшись про таку “ганьбу” відмовилася спілкуватися з племінницею.

Артем тепер щовихідних бував у бабусиному домі. Він став найкращим другом маленької Світлани. Тримав її на руках, вчив “кодувати” іграшки. І зрештою, він зізнався батькові:

– Тату, я люблю Аллу. І Світлану. Це не чужа дитина, тату. Я тримаю її з першого дня, і моє серце належить їм обом. Я відчуваю відповідальність за них.

– Синку, я думав, ти завжди будеш керуватися логікою. Але тут… (Він поклав руку на плече Артему) Ти виріс. Ти став чоловіком. Йди і будь щасливим. Ти це заслужив.

На подвір’ї, де пахло нагрітою травою та м’ятою, Світлана спала у колясці, коли Алла та Артем сиділи, тримаючись за руки.

Вони не потребували гучних зізнань. Добро завжди знаходить дорогу до того, хто його потребує, і перетворюється на найбільше щастя.