– У мене совісті немає? А це я відмовила в допомозі цьому самому синові? Це я на всі гроші купила Петрусикові квартиру, а Миколі пораду дала працювати більше і з дому виставила? От і нічого валити з хворої голови на здорову.

– Безсовісна! Бачити більше не хочу ні тебе, ні дітей твоїх! Отримаєш ти своє, по повній отримаєш!.

Стомлена від докорів свекрухи, Ольга кілька хвилин дивилася на телефон у своїх руках. Треба ж, виявляється, у всьому винна лише вона. Вміє Вероніка знаходити винних! Але ж нічого й не віщувало таких проблем. Хоча радості з приводу одруження сина ні в його матері, ні в батька не було. Навіть дивилися з першого дня на невістку, як на прикре непорозуміння.

А Оля з Миколою уваги не звертали! Їм і вдвох добре. Самі всього досягнуть. Разом уже понад п’ять років. Спочатку винаймали житло, потім вирішили квартиру у розтермінування брати. В батьків Олиних двоє молодших сестер-школярок, не можна туди.

А у Колі ще гірше. Там у двох кімнатках і свекри, і молодший брат. І до того ж після весілля свекри вже відкрито заявили, що не терпітимуть чужої людини в домі. Їм самим тісно, ​​а тут нові незручності.

Так молодята і викручувалися. Коли зрозуміли, що дитина буде, замислились. У декрет Ользі йти не можна: одразу доходи впадуть. Батьки молодят обіцяли, що допоможуть, чим зможуть. Звернулися і до Миколиних. Ті вислухали, похитали головами, та й побажали удачі. Мовляв, грошей не дамо, немаємо зайвих. Син молодший випускник, планує вступати:

– Віддати ви швидко не зможете, а нам уже наступного року платити за навчання Петрусика треба. Та й тепер багато грошей витрачаємо на репетиторів – спокійно розповідала свекруха.

Микола кивнув: він зрозумів, що допомоги вони тут не отримають. Довелося додаткову роботу шукати, вдома майже не з’являвся. Ольга хотіла теж шукати підробіток, та чоловік був проти. Так дружина з дому почала працювати. Невеликий дохід, та все в скарбничку йде.

А якось їм допоміг випадок. Далека родичка залишила помешкання молодим. Жила вона сама, житлом давно не займалася. Та тільки молода сім’я була рада такому подарунку. На зібрані гроші зробили необхідний ремонт та й в’їхали. Квартира невелика, до роботи тепер Колі далеко добиратися. Зате житло своє, не орендоване. Вирішили, доки поживуть, а там треба думати про розширення.

На огляд Ольга їхала спокійна, все ж налагодилося… Але як дізналася, що двійнята у неї, знову захвилюватися. Микола не повірив звістці, думав, кохана жартує. Довелося спішно для другої доньки і одяг купувати, і ліжечко. Зустрічала щасливих батьків на виписці лише родина Олі. Миколині мати та батько сухо привітали телефоном: Петрик екзамени здає, хвилюються сильно за синочка.

Проте через місяць прийшли, подивилися на онучок, поохали, що схожі на бабусю з дідом не сильно. Навіть не помітили, що старший син з ніг валиться від утоми. Та й як помітити: усі думки про молодшого! Оля жодного слова не сказала, розуміла, що крайньою вона залишиться, якщо що. А свекри зачастили. Навіть до себе в гості кликали. Микола потроху заспокоювався, тішився, що стосунки налагоджуються.

А тут і новина нагрянула: Петро одружитися надумав. І батьки на подарунок синові квартиру купили. Коля, як почув, замкнувся, похмурішим від хмари став. Довго дружина не наважувалася запитати, у чому річ. Нарешті дочекалася: сам чоловік не витримав, розповів:

– З народження Петро улюбленцем був, все для нього. Що забажає – на, любий, все тільки тобі. А я як відрізаний шмат. Сама чула, допомоги прийшов просити – удачі побажали та й усе. Я одружився – губи підібгали: що так рано, чому не на тій, що треба… Самому казали думати про все. То братові на навчання відкладають, то репетиторів йому оплачують… Мені так нічого не пропонували: працюй сам. Народився не вчасно, ледь кар’єру мамі не зіпсував. А Петрикові одразу квартиру на блюдечку принесли. Навіть ремонт зробили, щоб не перетрудився і обставили меблями. На нас же начхати було: дружина при надії, на оплату оренди грошей немає… Виселять – та й добре, викрутеся! Ні, годі з мене. Тепер хай про все молодшого синочка і просять. Нема в мене батьків.

Ольга не заперечувала. Розуміла, чоловікові треба виговоритись та заспокоїтися. Та й згодна в душі з ним була повністю. Ніколи вони від його рідні допомоги не бачили, ні подарунка не отримували. Несправедливо!

Але самі свекри ледь що – біжать до Колі з Олею. Раніше ті й на дачу постійно їздили, і у квартирі допомагали. А відповідь завжди одна: молодці, дякуємо, до зустрічі.

Обіцянку Микола дотримав. Зовсім із батьками не спілкується. Навіть номери їх до чорного списку заніс. Ось Вероніка Григорівна і почала Ользі дзвонити. Вона була певна, що це невістка налаштовує сина проти неї з батьком.

Ну, а хто ще? Не розуміє матір, за що старшій дитині ображатися на них? Навіть плакалася, що не було жодних можливостей раніше у неї та чоловіка. Та тільки тепер допомога від них ні Олі не потрібна, ні Коля.

З фінансами ситуація поступово виправилася, діти підросли. Та й житло вже приглянули. І все це чудово відомо свекрусі. Тільки нижче її гідності такі дрібниці пам’ятати: незручно. Зате кидати у нелюбу невістку звинувачення – це нормально:

– Заздриш ти нам! От і накручуєш чоловіка… Даремно ти так, ой, даремно… Від заздрості нічого бачити не бажаєш!

– Та чого я заздрю?

– Бо сім’я у нас дружна, гарна. Ніколи в тебе такого не було! От тільки я тобі скажу, голубонько: не збудувати свого щастя на нещастя інших.

Свекруха сама розмову перервала. А Оля довго відійти не могла. Треба ж, виявляється, у всьому її звинуватили. І мовчиш погана, і скажеш не краще буде. Та й добре! Дуже треба… Обійдеться вона без спілкування з чоловіковими батьками. Не бачила від них нічого і не треба. Вони впораються. Сестрички допоможуть, якщо що. Та й батьки її завжди напоготові.

Нема чому там заздрити. Не купалася вона в розкоші, не отримувала все на першу вимогу. І чоловіка собі під стать обрала. Петро, ​​звісно, батьків ні в гріш не ставить: лиш готове йому подавай. А віддачі нуль. Не думала Вероніка, що сама себе в кут зажене. Але так і сталося.

Петро не Микола: за першим покликом не примчить, допомагати не буде. То він зайнятий, то не може з іншої причини. А матір з батьком почекають. Житло він має, тепер він сам собі господар.

Одружитися він передумав: нема чого. Сказав прямо: не нагулявся поки що. А гроші, що йому на весілля відкладали, вирішив вкласти у прибуткову справу. І хто винен, що прогадав? З кожним може статися. Ну, та й не свої ж це гроші? А батьки не питатимуть любого синочка про боржок, вибачать…

Та й не один він у них: старший брат, у нього хай беруть. Петрик молодший, йому допомагати треба. Своїх висновків Петро не приховував, направо і наліво розповідав. Мама того чути не хотіла: то все злі язики, не може її любий синочок таке сказати.

А Микола теж не може забути про них із батьком. Права не має. Він їм усім завдячує, це ж вони його навчили добиватися свого тяжкою працею. Це не він, це все його дружинонька вигадує, накручує. Хто ще? Не сам син до цього додумався? Він не посміє проти своїх піти.

Дуже добре Оля знала всю ситуацію, знала і розуміла, що не звикла Вероніка Григорівна свої помилки помічати, не потрібно їй це зовсім.

Подумала Ольга, подумала, та й ухвалила остаточне рішення. Номер свекрухи внесла до чорного списку. Вони ж із Миколою разом – отже, родина. А в сім’ї чоловік та дружина вирішують все однаково. Так, здається, колись свекри їй казали? Ну а хто вона, щоб сперечатися з такими авторитетами? Та й чоловік її висновки повністю схвалив. Сказав, що все правильно зробила, як він. Як треба.