Цей вечір не відрізнявся б від іншого, якби я не почула, як донька з зятем перемовляються.

Зять прийшов з роботи, я його зустріла на порозі, донька вже прийшла від подруг щось дивилася в телефоні.

– Остапчику, твої улюблені пельмені готові,- сказала я йому.

– Знову пельмені?, – скривився зять, – я не хочу, можна мені кашу?

– Звичайно, тобі яку: вівсяну, гречану, рисову?

– Я подумаю, – сказав він з невдоволеним обличчям і пішов у ванну.

Я почала себе картати, що не здогадалася зварити щось інше, бо ж пельмені були вчора.

– Мамо, Ангеліна знову плаче, піди до неї, – з’явилася на кухні донька.

– Добре. Але ти приготуй щось Остапу, він не хоче пельменів.

– Ще чого, зараз я з ним поговорю.

Онучка запхинькала і я побігла до неї. Спочатку я хотіла попросити аби молоді говорили тихіше, бо ж дитина спить, але почула таке, що так і сіла.

– Я в такій атмосфері не можу жити, – казав зять, – мою думку не цінують, про мене не піклуються. Ось як твоя мати пришила ґудзик, а я ж просив.

– Не подобається, то приший собі сам.

– Та я й пришив, вік буде триматися. Але так не робиться, таке ставлення не для мене. Та й взагалі, ти вже не та жінка, яку я знав колись. Ми не маємо про що поговорити, я не хочу приходити додому, бо тут все, що й кожного дня – теща метушиться, ти в телефоні і телевізор гуде. Добре хоч донька не вередує.

– Тоді я теж втомилася від твого вічного невдоволення. Дівчата їздять куди хочуть, по магазинах ходять, на дискотеки, а я маю бути вдома, бо у мене чоловік. Дякую, але з мене досить!

– То домовилися?

– Так, домовилися.

Я тихенько лягла спати, бо ліжечко онучки було біля мого.

Хоч вже було далеко за північ, але сон не брався. Я згадувала, як їхала на крилах з Італії аби допомогти доньці, їй не можна було підіймати важке і я носила Ангелінку на руках з першого дня, я люблю цю дитинку понад усе на світі.

І так я й залишилася з ними жити ці два роки, крутилася навколо дитини, і заразом вже й дітям їсти приготую та приберу.

Мені не важко, я ж уже професійна прибиральниця та доглядальниця. Подумати лишень – я п’ятнадцять років по заробітках і заради доньки.

Я привела її на світ в дев’ятнадцять, мене Микола дуже любив, але я не могла повірити, що я не варта більшого. До мене такі хлопці залицялися, але завжди на горизонті майорів Микола, мовчазний і всюдисущий. Я вже на інші села ходила, але він все одно мене зустрічав та проводжав додому.

А одного вечора я й здалася. Весілля відгуляли і я привела на світ Олю. Микола доньку дуже любив, носив мене на руках, а далі поїхав на заробітки аби ми мали власну квартиру.

Ось тоді я й почала сумніватися чи правильно вчинила і хіба я лиш на це заслуговую?

А там і привід знайшовся – колишній залицяльник раптом з’явився на горизонті, я кілька разів до нього вийшла і він дав мені надію, що між нами буде все серйозно.

Тоді я сказала Миколі:

– Дитина не твоя, вибач.

Він так і не вернувся з-за кордону, там одружився і батьків перевіз до себе. А кавалер мене покинув, а далі почали в вікна стукати й інші.

Тато не витримав і сказав, що я маю взятися за розум.

– Їдь за кордон і моли Миколу вернутися! Без чоловіка додому не вертайся.

Як я мала вернутися? Поїхала і почала заробляти, бо моїй доньці потрібно було і їсти, і іграшки, і майбутнє.

Я оплатила Олі навчання, справила весілля, купила цю квартиру, в якій ми живемо, а це трикімнатна в новобудові.

Вона – мій сенс життя, тому, коли донька сказала, що чекає дитину, то я була налаштована на те аби бути поруч з нею в цьому дійстві.

Остап млів збоку, а я взяла онуку на руки і не знаю чи й було у мене більше щастя. Я все для них зробила і все їм віддала аби вони зараз отак з нудьги придумали собі розійтися?

Як це так?

Мозок працював всю ніч і я на ранок придумала, що маю робити.

– Ой, доню, зуб заболів. Я скоро вернуся.

Я її вперше залишила з дитиною на стільки часу саму. Вона мені телефонувала, що донька вередує і вимагає бабусю, але я казала, що не можу говорити, бо ще не відійшов укол.

Далі мені стало так «зле», що я пішла в кімнату і попросила мене не турбувати та забрати доньку до себе.

Оля була дуже невдоволена, донька лазила по її речах, далі прийшлося думати, що чоловікові їсти приготувати. Вирішила, що нічого, бо ж вони от-от розійдуться.

Той наробив бутербродів і вже сопів, що би й пельмені пішли.

Я на наступний день сказала, що мені потрібна кругленька сума на зуби аби вони мені позичили.

– У мене нема, – сказав зять.

– Мамо, я в тебе хотіла позичити на курорт, хочу поїхати з дівчатами.

– Що ж, прийдеться позичати, – сказала я сумно, – і поїхати на роботу.

– Мамо, а як же ми?, – обурилася донька, – Як ти так можеш.

– Ой, доню, та я б з дорогою душею, але ж ти бачила той прайс? Дайте мені гроші і я буду біля вас.

Ті похнюпилися, а я через два дні поїхала на роботу. Шкода мені було онучку лишати, але виходу не було – надто я всіма ними опікувалася і вони самі мають вирішувати свої питання.

Донька телефонувала через кожну дрібницю, починаючи від того, що Ангелінка їсть, і закінчуючи тим, чим прибирати в хаті.

Але поступово теми почали ставати іншими, вона тішилася, що донька говорить, що вони гуляють, що Остап готує на кухні, як вони їздили усі на річку, чи ходили в ігрову кімнату…

– То я так розумію, доню, ви передумали розходитися?

– Мамо, передумали, бо ніхто з нас не хоче залишатися з дитиною, тому вирішили поки що все робити разом. Так легше.

Я лише подякувала небу за таке нарозумлення дітей. Далі донька сказала, що чекає другу дитину і просила мене вернутися, але я відмовилася.

– Доню, тут така річ, я заміж виходжу і у мене буде нова сім’я, тому ти вже якось сама з чоловіком справляйся.

Я не лукавила, я справді зайнялася своїм особистим життям. Думаю, так для всіх краще. А ви якої думки?

Автор Ксеня Ропота