І ось, що мене гризе – все життя Микола на мені економив, а як прийшлося до іншої жінки, то наче чоловіка підмінили. Вже й на курорт їздили, одягом хвалиться та прикрасами. А мені на сорок років як подарував сережки, то я й до тепер маю коробочку і чек з магазину, щоб в разі чого можна здати як новенькі, навіть не знімала з цінника!
То чого ж я все життя з ним таке допускала – скажете ви, а я вам відповім: а як по-іншому можна було?
Ми одружилися і тут же постало питання з квартирою і добре, що наші батьки скинулися докупи і купили нам в середині дев’яностих за безцінь квартиру, ну, «за безцінь». То за теперішніми мірками, але тоді це була солідна сума.
Стали ми жити і вже треба було економити, бо ж грошей обмаль, тому й їздили на дачу та все звідти везли, навіть воду, щоб огірки квасити.
Я себе пам’ятаю лиш з двома пакетами в руках і в моїй сумочці завжди були пакети, куди б я не йшла, бо ж треба завжди щось до хати купити, особливо, коли знайдеш десь дешевше.
А далі підросли діти, а у нас дві доньки, то взагалі волосся дибки ставало, бо дівчаток треба одягнути і не в те, що дешеве, а в те, що вони хочуть. А далі вчитися їх відправ, а весілля їм справ.
Все себе посуваєш, бо їм треба, а я почекаю. Дочекалася.
І ось вже ми зітхнули з полегкістю, бо доньки заміж вийшли і можна якось для себе пожити. Але ж ні – тут вже чоловік знайшов собі любов.
Я бачила, що він якийсь розсіяний та замріяний, пахнится на роботу та вичісується, але щиро вірила, що це суто платонічне почуття. Чи я не раз закохувалася в когось і в мріях шаліла, але на ділі ні разу чоловікові не зрадила.
А тут вертаюся я з важкими сумками додому, кличу його з порога аби хоч забрав з рук аби я роздяглася, а в хаті лиш луна.
Я на кухню, а там записка: «Ти хороша, але я люблю іншу жінку і не хочу тебе обманювати».
Мало пакети не випустила від несподіванки.
А далі подумала, що хто ж його терпітиме довго? Що я його не знаю, який він прикрий?
Але ж ні, живуть разом і пів року, далі рік.
Аж тут мої доньки секрет розкрили: виявляється, він живе в квартирі своєї матері, привів туди любку, зробили разом ремонт, вже їздили відпочивати в Туреччину, далі на солоні озера, любка то в одних прикрасах, то в інших, цвіте і пахне на тому грунті, що я його орала та вдобряла.
Отак. От тобі й заплата. Звичайно, що їм легко жити, бо ніяких турбот, крім них обох, а у нас з ним в спогадах одні клопоти та непорозуміння: в що дітей одягти, куди відправити відпочити, як заплатити репетиторам, як влаштувати їх на роботу.
Не одну ніч я не спала і думала, чому так, чому на ту соломку, що я собі стелила все життя. вляглася ота жінка? Ми ж уже онуків маємо, скоро інший на підході, а тут таке.
А далі доньки знову зателефонували і сказали, що батька в себе бачити не хочуть, бо він їм не дає ніяких грошей:
– На чужу жінку у нього є, а як нам дати, то нема. Бачити його в себе не хочу, – каже, що одна, що друга.
Та то не дивно, бо ж не прийдеш до онука з порожніми руками і доньці треба дати. Як вона просить, бо хто їй поможе як не рідний батько. А він все забув, лиш ту одну пильнує. То де є справедливість?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота