Ранкове сонце ледве зазирнуло у вікно, а Марта вже стояла посеред двору, тримаючи в руках глянцевий журнал.

— Степане! — її голос пролунав так, що навіть кіт на паркані злякано стрибнув. — Ти знаєш, скільки років я не виїжджала за межі нашого села? Дванадцять! Дванадцять років я дивлюся на ці самі вишні, на той самий тин, на ту саму криницю!

Степан виповз з-під старого “Жигуля”, витираючи руки. У його очах читалося нерозуміння, змішане з легким переляком.

— Мартусю, звідки це в тебе? — він кивнув на журнал.

— Почтарка Зоя принесла! Дивись, он люди по світу мандрують, а я навіть до моря жодного разу не доїхала! Степане, я їду! І не проси — рішення остаточне!

Чоловік почухав потилицю. За двадцять пʼять років подружнього життя він навчився розпізнавати, коли дружина просто випускає пару, а коли справді налаштована серйозно. Цього разу в її очах палало таке полум’я, що Степан зрозумів — битва програна.

— Добре, — несподівано легко здався він. — Тільки не сама. Поїдемо разом!

Марта аж скривилася:

— І хто тоді господарство доглядатиме? Корови? Кури? Город? Ти що, Степане, зовсім?

— А нащо ми четверо синів виростили? Нехай звикають до відповідальності! Андрію вже двадцять три, Михайлові — двадцять, Ігорю — вісімнадцять, а Данилкові — шістнадцять. Час їм наукою займатися батьківською!

Марта присіла на лавку від несподіванки. Таких слів від свого Степана вона не очікувала.

— Ти серйозно?

— Найсерйозніше. Тільки давай не в Туреччину їхати. Поїдемо в Карпати! Свіже повітря, гори, полонини. Я давно мріяв туди з тобою потрапити, та все якось руки не доходили.

І почалася підготовка. Син Андрій спочатку крутив пальцем біля скроні, але коли батько суворо глянув, швидко взявся складати список справ. Михайло записував графік годування худоби. Ігор обіцяв город поливати. Данилко взяв відповідальність за курей та качок.

— І не думайте, що ми через три дні повернемося! — застерігала Марта, пакуючи валізи. — Якщо щось станеться — телефонуйте сусідці Орисі, вона знає всі наші справи.

Коли батьки від’їхали, у хаті запанувала ейфорія свободи. Перший день хлопці просто милувалися відсутністю контролю. Другий день почалися перші проблеми — телиця вирвалася на город і зжерла половину капусти. Третій день Данилко забув зачинити курник, і лисиця поцупила трьох курей.

До п’ятого дня Андрій зібрав братів на раду:

— Хлопці, ми не справляємося! Треба систему налагодити, як у мами. Кожен бере своє, і жодних відхилень!

Вони розписали графік по годинах, розділили обов’язки чіткіше, навіть табличку на холодильник повісили. Михайло виявився талановитим кухарем, Ігор — чудовим городником, а Данилко знайшов спільну мову з усією живністю.

Коли через два тижні Марта зі Степаном повернулися — засмаглі, відпочилі, сповнені вражень — їх зустріло диво. Господарство працювало, як годинник. Сини посиділи за столом і розповідали, хто що робив, як вирішували проблеми, як навчилися домовлятися між собою.

— Мамо, — сказав Андрій, наливаючи їй свіжого молока, — ми зрозуміли, скільки ти щодня робиш. Вибач, що раніше не допомагали як слід.

Марта витерла сльозу. А Степан обійняв дружину за плечі:

— Бачиш, Мартусю? А ти боялася. Тепер ми кожного року кудись їздитимемо. Діти дорослі, нехай і звикають до самостійності.

Того вечора, коли вся родина сиділа за вечерею, Марта дивилася на своїх чоловіків — і великих, і малого — і розуміла, що найкраща відпустка — це не море чи гори. Це коли повертаєшся додому й бачиш, що твоя родина стала дорослішою, мудрішою, і що вони нарешті зрозуміли цінність того, що ти для них робиш щодня.

А Степан тієї ночі, лежачи в ліжку, тихо сказав:

— Знаєш, Мартусю, я теж багато чого зрозумів у горах. Ти заслуговуєш не лише на відпустку раз на рік. Наймемо помічницю для важких справ. Нехай приходить двічі на тиждень. Ти ж не залізна.

Марта посміхнулася в темряві. Схоже, ця відпустка змінила не тільки синів, а й її чоловіка. І це була найкраща зміна, яку вона могла собі уявити.