Стіл був накритий ідеально. Біла накрохмалена скатертина, кришталеві келихи. Сьогодні мамі шістдесят, а батько, як завжди, приніс величезний букет гортензій. Вони стоять у високій вазі, рожеві та пишні.

Всі зібралися: батько, мій брат зі своєю родиною, я з чоловіком та дітьми. Галас, сміх, дзенькіт виделок. Це велике, щасливе, ідеальне сімейне свято.

Я підняла тост.

«Мамо! Шістдесят – це тільки початок! Я знаю, всі тут уже чекають, коли я вкотре розкажу цю історію! Вона – наша сімейна легенда, правда ж, тату?»

Батько усміхнувся, його очі засяяли теплом. Він обійняв маму за плечі. Мама посміхалася у відповідь. Я почувалася героїнею свята, адже, якби не я, то сьогоднішнього святкування не було б.

Я підняла тост. Відчуваю, як очі присутніх одразу загораються знайомим очікуванням. Вони чекають, коли я знову розкажу ту саму історію. І я не можу їх розчарувати. Це мій подарунок їй. Мій найголовніший подарунок.

«Шістдесят – це не просто цифра, – мій голос лунає дзвінко і впевнено. – Це роки прожиті поряд із моїм татом, нами, це роки щастя. Мамо, мій найголовніший подарунок я тобі вже подарувала».

Я обводжу поглядом стіл і посміхаюся. Я люблю цей момент.

«Мені тоді виповнилося вісім років. Я готувала малюнок для маминого свята. Як почула, що прийшов дядько Борис, він завжди приносив мені щось смачненьке. І ось я забігаю до мами в кімнату, а там її дядько Борис обіймає і дарує червоні троянди».

Я спеціально наголошую на цих словах, бо мама завжди любила татові гортензії.

«А Борис стоїть поряд з мамою. Він бере її руку, притуляє до щоки, і мені здається, що він зараз її обійме. А мою маму може обіймати лишень тато! Вони побачили мене, мама сказала аби дядько йшов геть і нічого мені не пояснила, чому дядько Борис прийшов без подарунка для мене».

Я переводжу погляд на маму. Вона сміється, але я бачу, як під її посмішкою з’являється легка напруга. Це завжди так.

«І ось. Приходить тато з гортензіями і не помічає нічого. Я кинулася до нього, вихопила з його рук квіти. І закричала, що дядько Борис не купив мені подарунок, а був з мамою в кімнаті. Тут вони трохи поскандалили, але зате у мене тепер є братик і ми всі разом дуже щасливі! А той чоловік більше ніколи не приходив».

Я закінчую свій тост.

«Ось так, мамо, – простягаю я руку через стіл. – Це мій найбільший подарунок тобі – сім’я в повному складі».

Всі аплодують. Мама підходить, обіймає мене.

«Моя рятівнице, – шепоче вона мені на вухо. – Ти – моє диво».

Свято закінчується. Мій брат поїхав. Діти давно сплять. Батько пішов проводжати дідуся і бабусю додому. Тиша, порушувана лише дзенькотом посуду. Ми вдвох на кухні. Я мию тарілки, вона витирає.

– Мамо, свято було чудове, всі задоволені розійшлися і стільки тобі квітів надарували.

– Так, – каже мама спокійно.

– Мені дивно, що ти любиш гортензії, а не троянди.

– Мені теж, доню, напевно звикла.

– Як звикла?

– Та отак.

Мама довго мовчала.

«Ти знаєш, – вона говорить це рівним, ледь чутним голосом, і я одразу відчуваю, що це не продовження святкової розмови. – Ти сьогодні сказала, що врятувала мене. Від чужого дядька і самотності».

«Так. Я так вважаю».

Вона повільно обертається, її очі шістдесятирічної жінки дивляться на мене без тіні посмішки.

«Ти не врятувала мене, дитино. Ти зруйнувала мені життя. Ти його законсервувала. В оцій… ідеальній, але герметичній банці, яку ти називаєш сім’єю».

Я відступаю назад. Губка в моїй руці мокра і холодна.

«Мамо, що ти таке кажеш? Це ж неправда!»

«Правда, – киває вона. – Я плакала, коли твій батько поїхав до своїх батьків. Але я плакала не від страху його втратити. Я плакала, бо ти відібрала у мене вибір. Я плакала за тим, що Борис пішов, і я не можу його вернути через тебе. Ти щосекунди питала, де тато і коли він вернеться, що ти без татка не хочеш засинати, хочеш аби тато тебе вів в садок, купив морозиво. Я не мала вибору».

Мій світ руйнується. Мій героїчний вчинок перетворюється на помилку.

«Борис був… єдиним, хто бачив мене. Справжню. Не дружину, не матір. Просто жінку, яка зробила не правильний вибір. Він кохав мене. І я кохала його. По-справжньому. Він просив мене поїхати з нгим, казав, що прийме тебе, як власну дитину і у нас все буде чудово».

Я не можу дихнути.

«Я вже зібралася. Я хотіла втекти. Я знала, що твій батько… він добра людина. Чудовий. Але ми жили як два сусіди. А Борис був моїм шансом на життя. Але ти вперлася зі своїм татом. Я не мала вибору, як все припинити і просити чоловіка мені простити. Все життя я вимолюю прощення, якого не потребую, я не повноправна дружина, я винна. Не приймала ніколи важливого рішення, твій батько нехтував мною, мав якусь жінку, але я не сміла перечити. Бо сама провинилася. Ось так я живу свої шістдесят щасливих років».

Я відчуваю, як мене трясе. Це немислимо. Це крах всього, що я знала про нашу родину.

«Я… я вибач, мамо. Я не знала. Я думала…»

«Ти була маленька. Це не твоя провина. Але тепер ти знаєш ціну моєї, цієї… посмішки. Більше не розказуй ту історію, я більше не витримаю».

Я дивлюся на її руки. Вони сильні, але втома в них – це втома довжиною у півстоліття.

«Але… ти його любиш? Батька? Хоч трохи?» – питаю я ледь чутно.

Вона дивиться кудись убік.

«Я звикла. Я жила правильно. Але я могла б бути щасливою, доню. Я могла б. І сьогодні, коли ти розповідатимеш цю історію, ти знатимеш, що сталося насправді. І ти знатимеш, що ці гортензії… вони такі пишні, такі гарні, але вони пахнуть лише обов’язком. Вони не пахнуть коханням».