Просто подивитися. Людино, ти лампочки не бачила?

І отак «подивитися» і вже в середині лишаються. Але черга з пенсіонерів, то вам залізобетон помножений на залізобетон! Тут просто так не втиснешся.

Дивлюся, пхається якийсь дідок:

– Пустіть, я хочу за комунальні заплатити.

– Одна черга, – мало не хором відповідає черга.

– Як одна? Ви всі за лампочками, а мені треба в іншу чергу! Отам бачу вільне віконечко!

– Одна черга!, – знову відповідає хор пенсіонерів і посувають дідка в самий кінець черги.

А я дідка впізнала – Юрко, колега мого колишнього чоловіка, який і нарадив його мене кинути багато років тому.

Роки минають, але пам’ять у мене чудова.

Ми тоді були ще дуже юними і не всі господарські премудрості мені давалися, часто приходив Степан в сорочці, яка була вся накрохмалена, інколи без ґудзика, або пропалена ззаду.

Ви просто ті праски не бачили – то не гріє, але варто на секунду залишити, як пропалювали підлогу.

Так от, поприятелював мій чоловік з цим Юрком, а той давай його вчити премудростям чоловічим – як по столі грюкати і жінку розуму вчити.

Те, що ми колись вирішували жартом та поцілунком, тепер чоловік вирішував через докір:

– Інша жінка такого б собі не дозволила! Якби ти мене поважала, то більше б старалася.

– Поважала? Тобі сто років? А ти мене поважаєш, що я після роботи ще купу справ роблю, а ти коло «Пивка» ошиваєшся?

І отак поволі, потрохи мудрі поради збоку привели до того, що ми разом жити не стали. Тоді Юрко мого чоловіка взяв жити до себе, бо був розлученим, так би мовити, вирішив допомогти другу по нещастю.

Колись, коли пара розбігалася, їм давали мацюпусінькі квартири в закапелках міста, ну, видно, аби ще більше покарати.

Дякувати богу, у нас дітей не було і скоро він та я знову знайшли собі пару.

В другому шлюбі я вже була вправніша, але запам’ятала одну важливу річ – нікому не говорити того, що відбувається в моїй сім’ї, добре чи погане – нічого.

Це правило я й дочці своїй заповіла:

– Не патякай подружкам нічого, в кращому випадку – позаздрять, а в гіршому – лишишся без чоловіка.

І от благополучно вже тридцять п’ять років отак живу і отаких порадників, як Юрко оминаю.

Але тут така ситуація, що просто бог мені його підсунув під самий ніс. Я до нього мило отак посміхаюся та кажу:

– Що, Юрку, вже ніхто на твої брехні не ведеться?

– А ти хто така?, – дивується він.

– Зруйнував людині життя і не знаєш, як вона виглядає?

Юрко лише кліпав на мене своїми очиськами, а я не спинялася:

– Ну то як твоє життя, мудрагелю, навіть без черги пройти не можеш…

– Я, я…

– Ой, давай вгадаю – живеш сам, судячи по тому, що тебе б добра жінка в такому з хати не випустила, а по виду зрозуміло, що й харчуєшся ти як-небудь.

– Та що ти про мене знаєш!

– А ти багато знав про мене, коли під’юджував мого чоловіка мене лишити, бо я не така примірна господиня. А сам?

А той покрутив головою та навтіки. Отак.

Йду додому і думаю, як би склалося моє життя, якби Степан не піддався такому раднику. Чи просто такі люди бувають, які слухають більше сторонніх людей, ніж тих, з ким разом їдять та сплять в одній постелі.

І знаєте, мені ж не в Степані розходиться, а в тому, що люди дозволяють собі пхати носа туди, куди їм ніколи не слід цього робити.

Навіть, якщо ви вже так хочете висловити свою думку – то собі перед дзеркалом. А молоді люди розберуться без вас. У них попереду своє довге щасливе сімейне життя.

Фото Ярослава Романюка.