Ми з Вірою маємо два роки різниці, були в одній компанії, але отак щиро ніколи не дружили. Зараз лише вітаємося, бо у кожного свої клопоти – діти дорослі, куди їх прилаштувати, та й всяке різне.

Але ще раніше, я була певна, що вона собі пару не знайде, бо хто ж на неї гляне – веснянкувата з кісткою широкою, вона й тоді, в юності, кавалерів не мала, то вже після двадцяти, хто її візьме?

Але знайшла вона собі когось, я тоді вже була заміжня і тільки тому факту здивувалася. Була певна, що вибере собі такого ж чоловіка, як і вона.

Я ж була горда з того, що у мене чоловік дуже гарний, що всі навколо мені заздрять через це. І діти у мене були гарні, що теж було причиною для моєї гордості.

Але роки прожити, то вже краса не так і важлива. Не бачила я в чоловікові теплоти, допомоги, все його «Я» було на першому місці.

– Ти не вмієш жити, он інші жінки вміють, а ти ні, – ось його улюблена фраза щодо всього, що я хотіла зробити.

Хотіла зробити ремонт в квартирі – не так, бо квартира для того не придатна і треба купувати нову.

Хотіла зробити ремонт в хаті в селі – не так, бо він там ніколи з тещею жити не буде, а на нас, таких, що не вміють жити, він, такий що вміє жити, працювати не буде. То я так загорнула не дуже приємну його фразу.

Я звикла вже все загортати та прикрашати, щоб люди бачили, що все у моєму житті добре.

Коли чоловік невдоволений мною, кажу, що то у нього сьогодні поганий день, от і так каже.

Коли він на людях мені щось таке ляпне, теж жартую, намагаюся все це пом’якшити.

Давно я забула за подарунки, бо він не буде на це витрачати свої гроші, то я сама собі й купую, що мені треба, а іншим кажу, що то за гроші чоловіка, хоч то й близько не так.

Отак видаю бажане за дійсне вже двадцять з лишком років.

Особливо, коли приїжджаю в село до мами, бо там Віра по сусідству живе, то я намагаюся показати, що я й в гарному одязі, й при зачісці, бо ж вона все побачить та іншим переказуватиме.

Коли ми зустрічаємося отак на дорозі, то мило усміхаємося і я рада, що вона з роками виглядає гірше, ніж я. Хоч від цього у мене покращується настрій.

І ось недавно йду я з автобуса, вся так гарна, бо ж хай люди мене бачать, що все у мене гаразд, бо жінка, яка гарно виглядає, то має хорошого чоловіка, який їй те все забезпечує.

Підходжу я до будинку Віри і тут бачу ту картину, яка мені світ перевернула: йде Віра на роботу, а чоловік їй двері відкриває, цілує і бажає гарного дня.

Вона отак повз мене і пройшла, а я кроку не могла ступити і отак стояла з відкритим ротом.

Її цілують! Їй відкривають двері! Їй бажають гарного дня!

А мені? Мені мій чоловік з самого ранку може перерахувати, що вже я йому не так зробила: кава не така, тістечко не те до кави, яєчня пересолена, салат пісний…

З такими думками я в мами гостювала і додому приїхала. Ні, я не буду вже аж так на Віру, бо вона гарна господиня, хай і вродою не вдалася. Як вона живе – то її діло, просто чому на її фоні я живу гірше? Чому так виходить, що одній – гарне ставлення, а до іншої – ось таке? Від чого це залежить і як це виправити, щоб ви порадили?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота