Світогляд моєї сусідки мене просто-напросто вражає. Якщо я працюю з дому, значить, мені зовсім нічим зайнятися в цьому житті, тому я можу попрацювати консьєржкою для її дитини.

А те, що з дому я саме працюю, її не бентежить зовсім. Це ж абсолютно не складно, піти та відкрити дитині спочатку домофон, а потім двері на поверсі.

Сама сусідка не може, у них із донькою у цей час денний сон, який порушувати домофоном чи дзвінком не можна. Режим – це святе.

Про те, що я працюю з дому, сусідка дізналася від мене. Зіткнулися з нею кілька разів у дверях, мило привіталися і якось вона запитала, чи не в декреті я.

Тоді мені треба було сказати, що на я лікарняному чи ще щось таке, але я на автоматі ляпнула, що працюю з дому, тому постійно тут.

Влітку мене ніхто не турбував, окрім криків немовляти за стіною, але тут уже нічого не вдієш. А з початком навчального року почалися проблеми.

Перші рази я домофон відчиняла, коли дитячий голосок у слухавці просив мене про це. І двері на поверх теж, бо хлопчик дзвонив чомусь мені, а не додому.

Але мені далеко не завжди зручно підриватися та бігти до дверей. У мене може бути дзвінок із клієнтом або нарада з колегами, та я просто можу бути занурена в роботу.

І зрештою, чому я повинна постійно бігати і відчиняти двері чужій дитині, у якої вдома мама сидить і в них теж є домофон, я її чую періодично.

При повторній зустрічі із сусідкою я завела розмову здалеку. Сказала, що походу її дитина ключі від дому загубила. Думала, так підведу до потрібної теми.

А сусідка махнула рукою та сказала, що в малого їх і не було ніколи. Вирішили, що син обов’язково їх загубить, та й навіщо вони йому поки що, якщо мама у декреті.

Тут я не зрозуміла. Запитала, а чого тоді він мені дзвонить після школи і просить пустити. Я думала, що він просто боїться маминих розпитувань, де подів ключі, раз вічно в домофон дзвонить.

Сусідка й ошелешила, що вона так йому сказала. У них з донькою тихий час, вони обидві сплять. Вхідні двері до квартири відчинені, а в під’їзд і на поверх його пускаю я.

– А вам що, складно відчинити дитині двері? Ви ж все одно вдома, – обурилася у відповідь на мій подив сусідка.

Я відповіла, що складно. І що відтепер я не збираюся підриватися і відчиняти хлопчикові двері. Нехай самі вирішують свої проблеми.

Я відключила звук на домофоні та дзвінок, кур’єри тепер спочатку дзвонять на телефон, а сусідка ходить невдоволена і навіть не вітається під час зустрічі.

Якби вона спочатку прийшла і запитала, чи можна так зробити, я б, можливо, подумала. Дитина маленька, вночі не висипляється мама, тож ось так.

Але так нахабно ставити мене перед фактом, що я зобов’язана комусь двері відчиняти – та ну!