Свекруха була такою противницею нашого переїзду в село, що я не розуміла, чому вона зараз так проситься в гості? Щось тут було не чисто і подальші події показали, що я була права.

Ми з чоловіком пройшли всі кола самостійного життя, від життя у батьків, на орендованих квартирах і у друзів, доки не спромоглися на свій куточок.

Я вам не можу передати, яке то щастя жити у своїй хаті, коли тобі не сниться, що на порозі господарі і вони просять вас переїхати.

Свекруха не розуміла, чому ми одружені п’ять років, а я не хочу заводити дітей. Та того й не хотіла, що не було де їх ростити.

Коли ми тільки побралися після інституту, то жили на орендованій квартирі. Поки почуття сильні, то не дуже й дивишся, що ти їси та у що вбраний.

Але пройшов рік і ми стали розуміти, що дві наші зарплати ледве покривають витрати на квартиру та комуналку. На їжу та розваги лишається зовсім мало, а ми хотіли й в кіно і на морозиво.

На кожних недільних зустрічах в свекрухи та бідкалася:

– Ігорчику, як ти схуд, дитино, ти взагалі не відпочиваєш? Ти думай про своє здоров’я зараз. Бо потім буде пізно. Для чого так перепрацьовувати, коли у нас трикімнатна квартира. Ми хіба не помістимося?

І таки вмовила Ігоря, він сказав, що ми маємо назбирати на свою квартиру і тоді переїдемо.

– Настю, всього три роки і ми матимемо на перший внесок, сама порахуй!

І ми так рахували, що одну зарплату на квартиру, а на іншу живемо.

Але, то ж життя в когось, я вже не кажу про її порядки, то таке, всі таке проходили, але далі пішли прохання і те замінити, і оте купити.

– То ж ви тим користуєтеся, мені того не треба.

І з такими аргументами ми й пральну машину купили, бойлер замінили, купили в свою кімнату нове ліжко і матрац, далі більшу шафу в прихожу, бо речі всі не влізають…

На кінець року у нас не було ніяких заощаджень.

Я була не вдоволена, м’яко кажучи, бо я мало того, що рік протерпіла всі ті свекрушині правила, то ще й витратили гроші на те, що з собою не заберемо.

– Та беріть, беріть, мені того нащо, – казала вона, а потім додавала: «Але як захочете вернутися, то що будете туди-сюди возити? Але робіть як знаєте».

То вона казала про меблі і аж ніяк не про те, що ми нове купили в ванну чи на кухню.

– Їдемо жити до моїх, – сказала я Ігорю, – вони точно не скажуть аби ми їм щось купували.

І в мене так і було, бо мама з татом навпаки старалися аби ми економили, всі витрати на комуналку вони покривали, просили лишень помагати їм в селі.

Але тут вже Ігор почав комизитися, що він хоче відпочити, а у нього жодного вихідного, що він не наймався так робити, що він хоче з колегами на озера, а не в село.

Звичайно, що мама почала казати про невдячність і була права, але я ж не покину чоловіка через те, що він не хоче в селі працювати?

Тому, де я мала приводити на світ маля?

Але раптом нам пощастило. Моя тітка виїздила за кордон з родиною і свою хату продавала. Село недалеко від міста, але далеко від нашого обласного центру.

– Є такий варіант, за десять тисяч можете мати гарний дім, не новий, але свій, – сказала мені мама, – Може, й знижку зробить для родичів.

І тітка й справді зробила суттєву знижку, але Ігор проти:

– То райцентр, як там з роботою, я не знаю, я звик до міста.

– Будемо бачити, головне свій куток!

І таки я переконала чоловіка поїхати подивитися. Місцина була гарна, хата оточена плодовими деревами, мов віночком…

– Ось тут поставимо гойдалку, будемо пити каву, ось тут буде квітник, тут посадимо смородину, малину…

Ось так ми стали власниками дому. На новосілля запросили батьків, свекруха була дуже невдоволена.

– В місті всі вигоди, а тут що? Глушина.

– Зате наша, – відказала я.

– Ваша? Ви батькам як віддасте кошти, то тоді буде ваша.

– Мої батьки згодні почекати, – парирувала я.

Далі вона переконувала Ігоря, що згодна продати трикімнатну квартиру, купить собі з чоловіком однокімнатну, а ми собі двокімнатну.

– Буде у ваших дітей в місті майбутнє. А тут що? Ще кіз твоя заведе та будуть пасти.

Але я чоловікові зауважила, що раніше треба було так зробити.

Проте, я просто не хотіла бути їй винна.

Час показав, що одній в трикімнатній квартирі жити важко, як і оплачувати її. Свекра не стало раптово, він був основним джерелом доходу для свекрухи, адже та працювала в бібліотеці, там єдине, що було багато знань про життя, яке неоціненне.

– Мені приписали свіже повітря, я у вас трохи побуду, – каже вона Ігорю, але не мені.

Куди було діватися? Проте, я ніяк не очікувала, що свекруха приїде вантажним таксі!

– Я привезла улюблені дрібнички, – каже вона і вивантажує крісло, столик, шафу, – У вас з меблів і так не густо.

– А чого ж ви наші не привезли?, – питаю.

– Ой, та вже хай будуть, що буде квартира пустувати?

Але свекруха як поселилася, то й порядки свої починає наводити: лягати в десятій, вставати о сьомій, їсти корисне, прати з таким порошком, прибирати щотижня… Виявила неабияку цікавість до городу, придумала, що треба парник для помідор і перців…

Таке враження, що приїхала на все життя, а не на літо.

Я так чоловікові й сказала, але він не повірив.

А далі я чую, як вона по телефону балакає про оренду квартири.

– Ігоре, твоя матір тут на довго. Ти знав?

– Ні, а що таке?

– Вона здає свою квартиру!

– Ні. Не може бути.

– А ти спитай!

Я вся кипіла, я не хочу й надалі їсти все без солі та цукру, щоб мати міцне здоров’я!

Я чула, як Ігор говорить з матір’ю, далі чула, як вона хлипає.

– Мені там так самотньо, – каже, – я не маю ні подруг, ні інтересів, котів не хочу заводити. Ти моя єдина рідна душа, – просила вона сина.

Я подумала, що вона таки актриса і вирішила глянути, що там відбувається.

Не знаю чому, але переді мною не було свекрухи, а була самотня жінка, розгублена, схудла. Чоловік глянув на мене, і я кивнула.

– Можете жити скільки треба, – сказала я, – Тільки порядки тут будуть мої.

– Я згодна, – сказала вона, хоч по її виразу я зрозуміла, що за сіль у стравах прийдеться поборотися.

Автор Ксеня Ропота

Фото Ярослава Романюка