Я була четвертою донькою в нашій сім’ї. Не знаю на що надіялася моя матір чи вона гадала, що я маю в моменті змінити стать? Але все своє невдоволення вона виливала на мене.

Мої сестри були й люблені і ціловані, а я тільки шпетна за якісь дрібнички.

В мене ніколи не було ні нового одягу, ні взуття – все доношувала за старшими сестрами, речі вже на мені розлазилися, бо пройшли три попередні дитини.

Звичайно, що в школі не оминали мені нагадувати, що у мене за одяг. Подруг у мене було мало та й розваг не дуже – треба було допомагати батькам та сестрам по господарству.

Я не дуже старанно вчилася, бо єдине про що думала – аби ніхто не звернув на мене увагу, аби вчитель не побачив, а діти не виперли на перед.

Я з радістю пішла в училище, де вчилася на швачку набагато старанніше, ніж інші, бо мріяла, що сама собі шитиму найкрасивіші сукні і ніколи не носитиму за кимось старе.

На танцях я познайомилася з Михайлом і він дуже смішно до мене залицявся. Коли він мені казав, що готовий для мене зірку з неба дістати. То я сказала:

– Зірки не треба, я б радо посмакувала «Зоряним сяйвом».

На наступний раз хлопець засоромлено простягнув мені льодяники, бо цукерок мало того, що не було на прилавках, то він і грошей не мав на них.

Дівчата мене відраджували від одруження:

– Та він такий бідовий, Ганю, он які за тобою хлопці увиваються.

Але я подумала, що ми обоє знаємо, що таке біда і не будемо один перед одним гордувати.

Він привів мене до себе, як невістку. Я була в платті. Яке сама пошила і почувалася дуже впевнено, але все ж остерігалася, як до мене поставиться свекруха.

А вона мене обняла…

І все – я знала, що кращої родини я не матиму.

Вона була мені справжньою мамою і порадницею, не раз вона мирила нас з Михайлом, бавила нам дітей і підтримувала своєю мізерною пенсією.

А ми працювали, як воли. Що він, що я хотіли аби у нас в домі був достаток, але я ніколи не оминала того аби обійняти дітей та послухати їх, якою б стомленою з роботи я не приходила.

Повірте, тут мова не про те, що ти стомився, а я працювала в такому вічному шумі, що головні болі мені були гарантовані. Я інколи своїх думок не чула, а тут діти зі своїм щебетом і гамором.

Я робила над собою таке зусилля, просто титанічне аби приголубити своїх донечок та синочка, аби обцілувати їх та покласти спати. Аби почути, кого подряпав кіт, а кого сварив сусід, хто яку заробив оцінку.

Я була вдячна свекрусі, що вона тримала нас всіх нагодованих і в мирі та злагоді.

Мати моя не давалася чути ніколи, вона не бачила ні своїх онуків, ні мого чоловіка чи свекруху.

Мене це муляло і якось я розповіла про це своїй свекрусі.

– Мамо, ви певно думаєте, що взяли сироту. А мої батьки живуть через два села і не приїжджають, хоч я їм переказувала за нас.

– Доню, що мені вони дадуть? Я бачу, що ти добра жінка моєму синові і мама моїм онукам. Мені більше нічого не треба.

Отак я чужу маму з задоволенням називаю мамою і дякую їй, що вона відігріла мені серце та стала добрим порадником в житті.

Я до батьків не ходила, навіть тепер, коли є добре сполучення та є вільний час. Не бачили вони мене в лихому, то хай і не бачать в хорошому. Виходить, можна бути сиротою при живих батьках і від цього ніхто не застрахований.

Фото Ярослава Романюка.