– А як ми будемо жити?- питала її я, – Ваш син сказав, що мене не хочу більше бачити і що більше не любить.

– А ось так, – відказала вона і я дуже здивувалася тому, що вона запропонувала.

Ми з Олегом любилися ще зі школи і те, що було потім не так нас порадувало, як налякало, бо що робити з майбутньою дитиною ми не уявляли. Батьки теж не дуже зраділи тому, що ми з ним натворили і були категорично проти того аби ми одружувалися. Куди весілля, якщо ми тільки стаємо на стежку дорослого життя. Довго вони радилися, але нарешті свекор сказав:

– З онуком чи онучкою я нічого не дозволяю робити. Як треба весілля, то воно буде.

І отак я ввійшла в родину, геть молода, без ніякого розуміння, як жити далі. Моя свекруха Олена Олександрівна була мені терплячою вчителькою і не раз ми їли злиплі вареники чи пересолені супи, поки я навчилася господарювати. З дитиною мені було зовсім легко, бо що моя мама, що свекруха, вони чергувалися в догляді за онучкою і моєю функцією було лиш маля нагодувати і все. Гуляли і заколисували Оленку бабусі і дідусі. Звичайно, що з такою допомогою я змогла закінчити училище і спокійно працювала, так само й Олег геть не відчував, що це таке батьківство, що таке забезпечувати власну дитину.

І не дивно, що він геть не почував себе одруженим чоловіком, а навіть навпаки.

Коли він пішов вчитися в аспірантуру, то закохався в колегу, щоб ви мали уявлення про те, який з нього був чоловік, то я вам розкажу, як він мені подав свою зраду.

Приходить такий весь сумний додому, я випитую, що та як, а він тоді дивиться на мене очима повними сліз і каже:

– Наталочко, сонечко, відпусти мене, будь ласка, я закохався і жити без неї не можу…

І давай на всі голоси сомплати! Я очі зробила круглі, бо не могла повірити, що я таке чую від хлопця, який ще чотири роки тому так само з замилуванням дивився на мене. Що мені було робити, коли така ситуація?

Звичайно, що я почала збирати свої речі і речі доньки. Наче руки одне робили, бо вже знали, що далі, а мозок все ще не сприйняв інформацію, що це кінець мого шлюбу.

Йти б мені прийшлося до моїх батьків, а там ще молодша сестра, і двокімнатна квартира. Звичайно, буде тісно, не те, що у свекрів, трикімнатна квартира і ще й така допомога. І ось тут мене й застала свекруха.

– А що ти робиш, Наталю.

– Та як що? Олег сказав, що любить іншу і я маю піти.

– Олеже? Це правда?, – кинулася вона до сина.

– Так, мамо, я полюбив іншу і хочу з нею жити.

– Як це іншу? А Наталя?

– А що Наталя? Я її більше не люблю.

– А доня твоя як буде жити?

– Та ви будете допомагати чи як там, якось буде. Мамо, ти взагалі не про те думаєш. Я люблю і мене люблять! Я хочу бути щасливий!

Тут вже й свекор прийшов з роботи і так само зачудовано слухав, як син планує своє щастя.

– Так, сину, справи не робляться. Сьогодні люблю одну, а завтра другу, а після завтра третю. У тебе є жінка і дитина і їх треба забезпечувати.

– Ти й будеш помагати, – каже той.

– Та я й так помагаю, чи ти думаєш на твою стипендію вони б прожили? Я думав, що ти на роботу влаштуєшся, а ти своє особисте життя влаштовуєш.

– Тату, тобі ж буде легше. Я буду тут з Аллою жити, а Наталя поїде до батьків.

– Ні, сину, так не буде, – відказала свекруха, – Ти їдеш на орендовану квартиру, а я Наталю і онучку нікуди не відпускаю!

І ось так скінчився мій шлюб з Олегом. Проте, через п’ять років він вернувся до нас з донькою, набувся на власних грошах. Каявся і казав, що зрозумів, де його справжня родина, його опора і підтримка. Звичайно, що батьки були дуже раді і я його прийняла, бо зрозуміла, що він все таки рідний і коханий.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота