— Ти вже відмовилася? — запитала свекруха, побачивши на столі роздруковане запрошення.

— Ще ні. Завтра маю дати відповідь.

— То чого сидиш? Телефонуй і кажи, що приїдеш.

Орися підвела на неї здивовані очі.

За чотири роки знайомства з Галиною Миронівною вона почула стільки зауважень про свою роботу, що могла б написати з них окрему книжку. Свекруха вважала, що добра дружина повинна вміти вчасно поставити вечерю на стіл, не затримуватися в офісі й не змушувати чоловіка самому прасувати сорочки.

А тепер ця сама жінка стояла посеред кухні й наполягала, щоб невістка залишила двох маленьких дітей і поїхала на три дні до столиці.

— Галино Миронівно, ви ж самі казали, що дітям потрібна мама.

— Казала. І зараз кажу. Але ж ти не на заробітки на пів року збираєшся.

— А хто з ними залишиться?

Свекруха зняла окуляри, протерла скельця краєм хустинки й відповіла:

— У дітей є батько. А в батька, між іншим, є мати. Чи ми тут усі лише для того, щоб ти нам борщ варила?

Орися не знала, сміятися їй чи плакати.

Особливо тому, що ще тиждень тому Галина Миронівна мала зовсім іншу думку.

Орися познайомилася з Дмитром у Чернівцях, коли їй було двадцять дев’ять.

Вона працювала інженеркою-проєктувальницею в компанії, яка займалася реконструкцією громадських будівель. Її спеціалізацією були системи вентиляції та енергоефективності.

Робота подобалася їй настільки, що подруги жартували: Орисі легше призначити побачення з кресленням, ніж із чоловіком.

У цьому був певний сенс.

Вона могла годинами сперечатися з архітекторами, перевіряти розрахунки й шукати рішення для старих будівель, у яких жодна стіна не відповідала початковому плану.

Дмитро працював інженером із технічного обслуговування обладнання на харчовому підприємстві. Познайомилися вони на дні народження спільного приятеля.

Він попросив її номер телефону, а наступного дня запросив на каву.

Орися відмовилася, бо мала завершити проєкт.

Через тиждень Дмитро запропонував сходити в кіно.

Вона знову не змогла.

Утретє він написав:

«Може, скажеш, у який день твій комп’ютер дозволяє тобі виходити з дому?»

Орися засміялася й погодилася зустрітися в суботу.

Дмитро їй сподобався відразу. Він не намагався здаватися цікавішим, ніж був, умів слухати й не ображався, коли вона говорила про роботу.

А головне — не ставився до її професії як до тимчасового заняття, яке слід залишити після заміжжя.

Через півтора року вони одружилися.

І майже відразу Орися зрозуміла, що з чоловіковою матір’ю порозумітися буде значно складніше.

Галина Миронівна мешкала в Чернівцях, у двокімнатній квартирі неподалік парку. Багато років працювала кухаркою в шкільній їдальні, а після виходу на пенсію підробляла продажем випічки на замовлення.

Вона рано залишилася сама й виховувала Дмитра без сторонньої допомоги.

Син був її найбільшою гордістю.

Він добре навчався, здобув професію, самостійно купив невелику квартиру й ніколи не забував навідувати матір.

Галина Миронівна була переконана, що знає, яка жінка йому потрібна.

Спокійна. Домашня. Така, що не забуватиме про гарячу вечерю й у вихідні не сидітиме за ноутбуком.

Орися не відповідала майже жодному з цих уявлень.

Уперше прийшовши до майбутньої свекрухи, вона принесла торт із кондитерської.

— Сама не пекла? — запитала Галина Миронівна.

— Не встигла. У нас сьогодні здача проєкту.

— Зрозуміло.

Це «зрозуміло» прозвучало так, що Орися відчула себе школяркою, яка прийшла на урок без домашнього завдання.

Пізніше, коли Дмитро вийшов до магазину, його мати поцікавилася:

— А готувати ти любиш?

— Коли є час. Особливо люблю запікати м’ясо з овочами.

— А супи?

— Теж готую.

— Бо Діма звик до домашньої їжі.

Орися усміхнулася.

— Він і сам непогано готує.

Галина Миронівна подивилася на неї так, наче почула щось украй недоречне.

— Чоловік може допомогти. Але не все ж йому самому робити.

Орися не сперечалася.

Вона ще не знала, що подібні розмови супроводжуватимуть їхні стосунки роками.

Після весілля молодята жили у Дмитровій квартирі.

Домашні справи розподіляли без особливих суперечок.

Хто раніше повертався, той і готував. У суботу разом прибирали. Продукти замовляли або купували дорогою додому.

Дмитро не вважав приготування вечері подвигом. Він жив сам п’ять років і чудово знав, як користуватися пральною машиною.

Але Галина Миронівна щоразу дивувалася, заставши сина біля плити.

— Дімчику, а Орися де?

— Ще на роботі.

— І ти сам вечерю вариш?

— Мамо, я картоплю смажу. Не будинок будую.

— Міг би й почекати дружину.

— Щоб вечеряти о десятій?

Вона невдоволено хитала головою.

Одного разу навіть привезла три каструлі готових страв і сказала невістці:

— Постав у холодильник. Бо Діма зовсім схуд.

Орися подякувала.

А ввечері запитала чоловіка:

— Ти справді схуд?

— На кілограм поправився.

Вони обоє засміялися.

Дмитро любив матір, але не завжди помічав, наскільки неприємними бувають її зауваження.

— Вона ж не зі зла, — казав він.

— Я знаю. Просто іноді хочеться, щоб вона перестала перевіряти, чи достатньо добра я дружина.

— Поговорю з нею.

Він справді говорив.

На кілька тижнів ставало спокійніше. Потім усе починалося знову.

Через два роки після весілля Орися дізналася, що чекає дитину.

Їй було тридцять два.

Дмитро так зрадів, що того самого вечора поїхав купувати дитяче ліжечко.

Повернувся ні з чим, зате з цілим пакетом маленьких шкарпеток.

— Ліжечко не вибрав, — пояснив. — Вони всі різні. Треба разом дивитися.

Орися сміялася, розкладаючи крихітні речі на столі.

За кілька тижнів на плановому обстеженні лікарка повідомила, що вони очікують двох малюків.

Дмитро спершу перепитав, чи правильно почув.

А потім увесь вечір телефонував найближчим родичам.

Орися теж раділа.

Але разом із радістю прийшло хвилювання.

Одну дитину вона ще могла уявити у своєму житті. Двох одночасно — значно важче.

Особливо з огляду на роботу.

Саме тоді компанія, де вона працювала, отримала велике замовлення на модернізацію кількох громадських будівель. Орися відповідала за важливу частину проєкту.

Вона давно прагнула отримати таку відповідальність.

І тепер боялася, що після тривалої перерви повернутися до професії буде непросто.

Дмитро заспокоював:

— Щось придумаємо. Я теж братиму участь у догляді. Не ти одна дітей чекаєш.

А Галина Миронівна мала іншу думку.

— Оце тепер хоч поживеш нормально, — сказала вона, дізнавшись новину. — Без тих безкінечних нарад.

— Я планую повернутися до роботи, коли зможу.

— Двоє дітей, Орисю. Не одна. Ти хоч уявляєш, скільки з ними клопоту?

— Поки не дуже.

— То скоро дізнаєшся.

Орися промовчала.

Їй не хотілося сперечатися через те, чого ще ніхто з них не міг передбачити.

Двійнята з’явилися на світ наприкінці серпня.

Дівчинку назвали Соломією, хлопчика — Матвієм.

Перші тижні вдома Орися запам’ятала уривками.

Два дитячі ліжечка. Пляшечки на кухонній стільниці. Нескінченне прання. Дмитро, який серед ночі шукає чистий боді, хоча тримає його в руці.

Малюки мали різний характер.

Соломія засинала швидко, але часто прокидалася. Матвій довго вкладався, зате потім міг спати кілька годин поспіль.

Подружжя поступово навчилося підлаштовуватися під їхній ритм.

Дмитро взяв відпустку після народження дітей, а згодом домовився на роботі про гнучкіший графік.

Орисина мама жила в Коломиї. Вона приїжджала на кілька днів, коли могла, але постійно допомагати не виходило: вдома доглядала свого чоловіка, який мав проблеми з пересуванням.

Галина Миронівна мешкала значно ближче.

Вона приходила двічі-тричі на тиждень, приносила готові страви, гуляла з візочком, складала дитячі речі.

Орися була їй щиро вдячна.

Хоча кожен такий візит мав свою ціну.

— Ти б хоч волосся нормально розчесала.

— Орисю, чого в тебе рушники не випрасувані?

— А нащо дітям стільки різних пляшечок? Ми колись без цього обходилися.

Орися навчилася відповідати коротко.

— Не встигла.

— Нам так зручно.

— Педіатр порадив.

Галина Миронівна невдоволено зітхала, але дітей обожнювала.

Особливо Матвія, який дуже нагадував маленького Дмитра.

— Ті самі очі, — повторювала вона. — І брови так само зводить.

Соломії теж діставалася бабусина ніжність. Дівчинка швидко навчилася хапати її за окуляри, і Галина Миронівна щоразу сміялася, хоча потім довго шукала їх під диваном.

Коли дітям виповнилося чотири місяці, Орися вперше відкрила робочий ноутбук не для того, щоб перевірити пошту.

Колега попросив її подивитися складний розрахунок.

Вона погодилася.

Поки малюки спали, сіла за кухонний стіл і за сорок хвилин знайшла помилку, яку інші не могли помітити кілька днів.

Після цього їй запропонували виконувати певні завдання дистанційно.

Не щодня. Не за жорстким графіком. Лише тоді, коли вона матиме можливість.

Орися обговорила це з Дмитром.

— Якщо побачиш, що надто важко, відмовишся, — сказав він. — Нам зараз важливіше, щоб ти мала сили.

Вона погодилася.

Перші місяці працювала по кілька годин на тиждень. Іноді не встигала навіть цього.

Коли діти занедужали, відклала все майже на місяць.

Але їй було важливо не втратити зв’язок із професією.

Вона любила своїх дітей. Любила проводити з ними час, помічати перші усмішки, слухати, як Соломія вигукує щось своєю дитячою мовою.

І водночас сумувала за роботою.

Ці почуття не суперечили одне одному.

Принаймні для неї.

Галина Миронівна вважала інакше.

Одного дня вона зайшла й побачила невістку перед монітором.

Соломія спала в ліжечку. Матвій грався на килимку поруч із Дмитром, який того дня мав вихідний.

— Знову креслення? — запитала свекруха.

— Треба закінчити один розрахунок.

— Тобі дітей мало?

Дмитро підвів голову.

— Мамо, я ж із ними. Усе нормально.

— Я не тебе питаю.

Орися зберегла файл і закрила ноутбук.

Того вечора вона вперше сказала чоловікові, що більше не хоче виправдовуватися за кожну годину роботи.

— Я не прошу твою маму розуміти мою професію. Але хочу, щоб вона поважала наші рішення.

Дмитро пообіцяв поговорити з матір’ю серйозніше.

І цього разу розмова справді допомогла.

Галина Миронівна перестала робити зауваження при кожному візиті.

Проте невістка бачила: думки своєї вона не змінила.

Наприкінці наступного літа двійнятам виповнився рік.

Вони вже впевнено пересувалися квартирою, тримаючись за меблі, тягнули все до рота й могли за кілька хвилин перетворити охайну кімнату на справжній безлад.

Орися працювала дистанційно приблизно десять годин на тиждень. Дмитро підлаштовував свій графік, а іноді на допомогу приходила няня, яку вони наймали на кілька годин.

Саме тоді компанія завершила великий проєкт реконструкції будівель.

Орися працювала над ним ще до появи дітей, а згодом допомагала команді з окремими важливими технічними рішеннями.

У вересні керівник запросив її на розмову.

Вони зустрілися в офісі, куди вона вперше за довгий час приїхала без дитячої сумки через плече.

— Орисю, маю для тебе новину, — сказав він. — Наш проєкт відзначили на всеукраїнському професійному конкурсі.

Вона щиро зраділа.

— Вітаю всю команду!

— І тебе особисто теж. Організатори хочуть відзначити твій внесок у технічну частину. Запрошують до Києва на церемонію.

Орися розгубилася.

— Коли?

— За три тижні. Захід у п’ятницю ввечері. У четвер треба приїхати на репетицію й зустріч учасників, у суботу можна повертатися.

Вона машинально почала рахувати.

Дорога. Дві ночі поза домом. Діти. Їхній режим. Дмитрова робота.

— Я маю порадитися з чоловіком.

Керівник кивнув.

— Звичайно. Але відповідь потрібна до понеділка. Ми маємо підтвердити список учасників.

Усю дорогу додому Орися усміхалася.

А потім зайшла у квартиру, де Матвій саме розсипав крупу з незачиненої шафки, Соломія вимагала уваги, а Дмитро намагався одночасно прибрати підлогу й відповісти на робочий дзвінок.

І радість швидко змінилася тривогою.

Увечері, коли діти заснули, вона розповіла чоловікові про запрошення.

Дмитро відразу її обійняв.

— Оце новина! Ти ж стільки над тим проєктом працювала.

— Так. Але треба їхати на три дні.

Він замислився.

— На які саме?

— З четверга до суботи.

Дмитро відкрив календар у телефоні.

— У п’ятницю в мене запуск нової лінії. Я не можу взяти вихідний.

— Знаю.

— А в четвер ще підготовка. Можу попросити колегу підмінити мене частину дня, але не впевнений.

Вони почали обговорювати варіанти.

Орисина мама не могла приїхати: саме на той тиждень у її чоловіка були призначені обстеження.

Няня, яка допомагала їм зазвичай, могла залишитися лише до шостої вечора.

Галину Миронівну Орися навіть не пропонувала кликати.

Вона вже уявляла розмову.

«От бачиш, я ж казала. Робота для тебе важливіша за дітей».

Дмитро сидів над календарем.

— Я не кажу, щоб ти відмовлялася, — нарешті промовив він. — Просто не розумію, як усе організувати.

— Може, не треба. Відзначать без мене.

— Але ти хочеш поїхати.

— Дуже.

Він узяв її за руку.

— Дай мені до завтра подумати.

Наступного дня вони знову переглянули графіки. Дмитро поговорив із керівником, але повністю звільнити п’ятницю не вдалося.

Орися почала готувати листа з відмовою.

Вона вже написала перші два речення, коли у двері подзвонили.

На порозі стояла Галина Миронівна з пакетом яблук і банкою домашнього варення.

Свекруха одразу помітила, що невістка засмучена.

— Що сталося? Діти нездужають?

— Ні, з ними все добре.

— То чого ти така?

Орися спробувала відмахнутися.

Але Галина Миронівна не відступала.

Зрештою невістка розповіла про конкурс і запрошення.

— То тебе нагороджуватимуть? — перепитала свекруха.

— Наш проєкт. І мене теж відзначать.

— У Києві?

— Так.

— А чому не їдеш?

Орися здивувалася.

— Бо дітей немає з ким залишити. Дмитро працює, мама не може приїхати.

Галина Миронівна поставила пакет на стіл.

— А я?

— Що ви?

— Я вже не підходжу для догляду за онуками?

— Та ні, звичайно. Просто вам доведеться бути з ними майже три дні.

— Не три. Два дні й два вечори. Ночуватиму тут. Діма теж буде вдома.

Орися мовчала.

— Ти думаєш, я не впораюся?

— Я думаю, що вам буде важко.

— Мені буде важко, — погодилася свекруха. — Але ж не вперше.

Вона присіла до столу.

— Покажи запрошення.

Орися відкрила електронного листа.

Галина Миронівна повільно прочитала текст, кілька разів перепитала назву конкурсу й уважно роздивилася логотип організаторів.

— Це серйозна справа?

— Для нашої професії — так.

— І ти там серед тих, кого відзначають?

— Так.

Свекруха трохи помовчала.

— Знаєш, Орисю, я, може, не дуже розумію, що саме ти там креслиш. Але якщо люди з усієї України збираються й тебе запрошують, значить, щось ти таки робиш добре.

Орися вперше за довгий час почула від неї слова, схожі на похвалу.

— Дякую.

— Не дякуй. Краще скажи, що дітям готувати, поки тебе не буде.

Того вечора Галина Миронівна сама зателефонувала Дмитрові.

Він саме повертався з роботи.

— Сину, ти знаєш, що Орисю до Києва запрошують?

— Знаю, мамо.

— І чого вона збирається відмовлятися?

— Бо я не можу взяти вихідні.

— А я для чого живу за двадцять хвилин від вас?

— Мамо, та двоє малих. Вони вже ходять уздовж меблів, за ними треба постійно дивитися.

— Я помітила. Вони мої, між іншим, онуки.

Дмитро засміявся.

— Та я ж не сумніваюся.

— То домовляйся на роботі, щоб у п’ятницю хоч раніше прийти. А я буду з ними, поки треба.

Вони обговорили подробиці.

Дмитро зміг звільнити четвер після обіду й частину п’ятниці. Няня погодилася прийти на кілька годин у п’ятницю зранку, щоб Галина Миронівна могла спокійно приготувати їжу й перепочити.

У суботу Дмитро мав бути вдома.

Орися склала детальний розклад годування та сну дітей, записала телефони педіатра й няні, підготувала одяг на кожен день.

Свекруха дивилася на ці списки й усміхалася.

— Ти, Орисю, навіть дітей виховуєш, як свої проєкти робиш.

— Інакше я нічого не встигну.

— Бачу.

За тиждень до поїздки Галина Миронівна несподівано запропонувала сходити разом по магазинах.

— Тобі ж там треба буде гарно виглядати.

— У мене є сукня.

— Та чорна, яку ти на весілля подруги вдягала?

— Так.

— Ні. Пошукаємо щось інше.

Вони обійшли три магазини.

Орися приміряла темно-синю сукню з простим кроєм і довгими рукавами.

Галина Миронівна довго дивилася на неї в дзеркалі.

— Оцю бери.

— Вам подобається?

— Дуже. І Дімі сподобається.

Потім додала:

— Тільки волосся не збирай так туго. Тобі гарно, коли воно розпущене.

Орися усміхнулася.

Вперше за всі роки порада свекрухи не прозвучала як зауваження.

До Києва Орися поїхала потягом у четвер уранці.

На вокзалі Дмитро допоміг занести валізу до вагона.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Усе буде добре.

— Я знаю.

— Ти вже втретє питаєш, чи я пам’ятаю про Матвіїв денний сон.

— Бо він без своєї ковдри не засне.

— Ковдра вдома. Діти вдома. Бабуся вже з восьмої ранку командує на кухні. Їдь спокійно.

Він поцілував її.

Орися сіла біля вікна.

Коли потяг рушив, вона відчула дивне полегшення.

Уперше за понад рік їй не потрібно було перевіряти, чи є в сумці запасні підгузки, серветки та дитяче печиво.

Вона просто їхала на робочий захід.

Увечері надіслала чоловікові повідомлення:

«Як ви там?»

Дмитро відповів фотографією.

Матвій сидів у дитячому стільчику з ложкою в руці. Соломія тримала шматочок банана. Галина Миронівна стояла позаду й сміялася.

Під фотографією було написано:

«У нас ресторан. Шеф-кухар бабуся. Клієнти вибагливі».

Орися засміялася просто посеред готельного номера.

Наступного дня відбулася церемонія.

Велика зала, освітлена сцена, представники компаній, архітектори, інженери, керівники проєктів.

Орися хвилювалася більше, ніж очікувала.

Коли оголосили назву їхнього проєкту, вона піднялася разом із двома колегами.

Потім ведуча окремо назвала її ім’я, відзначивши технічне рішення, яке допомогло зменшити енергоспоживання будівель.

Орися вийшла вперед.

Отримала диплом, подякувала команді й сказала кілька слів про роботу.

Вона не готувала довгої промови.

Лише згадала, що за кожним завершеним проєктом стоять люди, які працюють місяцями, а іноді й роками, хоча їхніх імен більшість ніколи не дізнається.

Коли повернулася на місце, руки ще трохи тремтіли.

А телефон уже світився повідомленнями від колег.

Через кілька хвилин написав Дмитро:

«Ми тебе бачили! Молодець!»

Орися здивувалася.

Виявилося, що організатори вели пряму трансляцію церемонії.

Вдома Дмитро під’єднав ноутбук до телевізора.

Галина Миронівна посадила Соломію й Матвія у дитячі стільчики, дала їм іграшки й уважно стежила за екраном.

Коли показали Орисю, вона так зраділа, що аж підвелася.

— Дімо, дивися! Наша Орися!

— Бачу, мамо.

— А сукня яка гарна! Я ж казала, що треба синю брати!

Дмитро засміявся.

— Так, мамо. Твоя заслуга.

— Не моя, — відповіла вона. — Її.

І ще довго не відходила від телевізора.

Орися повернулася в суботу надвечір.

Дмитро зустрів її на вокзалі з дітьми. Галина Миронівна залишилася вдома, щоб приготувати вечерю.

Матвій спочатку серйозно розглядав маму, наче перевіряв, чи справді це вона.

А Соломія відразу потягнула до неї руки.

Орися обійняла обох.

— Ну що, скучили?

Дмитро усміхнувся.

— Ми всі скучили. Але впоралися.

У квартирі пахло печеною картоплею.

Галина Миронівна вийшла з кухні, витираючи руки рушником.

— Ну, показуй свою нагороду.

Орися дістала диплом із сумки.

Свекруха взяла його обережно, роздивилася підпис, печатку й прізвище невістки.

— Оце так, — тихо промовила вона.

Потім запитала:

— А можна я його сфотографую?

— Звичайно.

Галина Миронівна зробила кілька знімків телефоном.

А наступного дня Орися дізналася від Дмитра, що мати вже розіслала фотографію сестрі, двом подругам і колишній колезі.

У повідомленні написала:

«Це нашу Орисю в Києві відзначили. Вона в нас інженерка».

Орися перечитала ці слова двічі.

Особливо останні.

«Вона в нас».

Через тиждень Галина Миронівна знову прийшла до них у гості.

Орися сиділа за ноутбуком. Дмитро вкладав Матвія спати, а Соломія гралася біля бабусиних ніг.

Свекруха поставила на стіл контейнер із сирниками.

— Поїж, поки теплі.

— Дякую. Я ще хвилин двадцять попрацюю.

— То працюй. Я із Соломійкою побуду.

Орися здивовано підвела голову.

Раніше після таких слів обов’язково пролунало б щось про дітей, домашні обов’язки або надмірне захоплення роботою.

Цього разу Галина Миронівна просто сіла на килим і почала складати з онукою кубики.

За кілька хвилин вона озвалася:

— Орисю, а можна тебе запитати?

— Звичайно.

— Ти там у Києві розповідала, що ваша система дозволяє менше витрачати на опалення?

— Так. І на вентиляцію також.

— А в нашій школі колись узимку в одному класі було холодно, а в іншому вікна відчиняли. Це через таке?

Орися усміхнулася.

— Частково. Там може бути кілька причин. Хочете, поясню?

— Хочу. Бо я ж усім розповіла, яка в мене невістка розумна, а як почнуть питати, то хоч знатиму, що відповідати.

Орися відклала мишку.

Підсунула свекрусі стілець і відкрила на екрані просту схему.

Вони проговорили майже пів години.

Галина Миронівна ставила несподівано точні запитання, пригадувала стару шкільну їдальню, де взимку постійно запотівали вікна, й намагалася зрозуміти, як усе працює.

Наприкінці сказала:

— Слухай, це ж справді цікаво.

Орися засміялася.

— Я вам завжди намагалася це пояснити.

Свекруха подивилася на неї поверх окулярів.

— А я завжди думала, що ти просто сидиш за комп’ютером.

Вони обидві розсміялися.

Звичайно, Галина Миронівна не змінилася за один день.

Вона й далі вважала, що домашні вареники смачніші за магазинні, а дитячі шкарпетки треба складати парами, а не висипати всі в одну шухляду.

Іноді все ще давала поради, яких ніхто не просив.

Одного разу навіть зауважила, що Дмитро міг би частіше їсти гарячі супи.

— Мамо, я сам можу їх зварити, — відповів він.

— Знаю, знаю, — відмахнулася вона. — Уже навчився.

Але дещо змінилося.

Коли Орися повідомила, що з наступного місяця планує працювати в офісі два дні на тиждень, Галина Миронівна не запитала, навіщо їй це потрібно.

Натомість уточнила:

— А які саме дні? Може, я зможу приходити на кілька годин, якщо вам треба?

Орися подякувала й пояснила, що вони вже домовилися з нянею, а бабусину допомогу залишать на випадок непередбачених обставин.

Свекруха не образилася.

Лише сказала:

— Добре. Але як буде потрібно, дзвони.

Того вечора Дмитро помітив, що дружина усміхається, складаючи дитячі речі.

— Що сталося?

— Твоя мама сьогодні запропонувала допомогу й жодного разу не сказала, що я забагато працюю.

— Ого. Треба дату записати.

Орися легенько штовхнула його ліктем.

— Не смійся.

— Я не сміюся. Я радий.

Він обійняв її за плечі.

— Знаєш, мама вчора сказала, що раніше думала, ніби ти хочеш від роботи всього на світі. А тепер зрозуміла, що ти просто любиш свою справу.

Орися замислилася.

— Шкода, що їй знадобилося стільки часу.

— Так. Але добре, що зрозуміла.

Напередодні Нового року Галина Миронівна запросила всю родину до себе.

Вона приготувала вечерю, дістала святковий посуд і поставила на комод фотографію Орисі з нагородження.

На знімку невістка стояла на сцені в темно-синій сукні й тримала диплом.

Поруч Галина Миронівна поставила фотографію двійнят, зроблену на їхній перший день народження.

Орися помітила це, коли допомагала накривати на стіл.

— Гарні фотографії, — сказала вона.

— Ага, — відповіла свекруха. — Онуки мої. І мама їхня.

Вона поправила рамку, щоб та стояла рівніше.

Потім додала:

— Я колись думала, що як жінка багато працює, то вдома їй уже нічого не цікаво. А тепер дивлюся на тебе й думаю, скільки ж усього можна встигнути, якщо поруч є кому підставити плече.

Орися мовчала.

Галина Миронівна теж на хвилину замовкла, а тоді сказала:

— І знаєш, я, мабуть, не завжди була до тебе справедлива.

Для цієї жінки таке зізнання було непростим.

Орися це розуміла.

— Мені справді хотілося, щоб ми краще ладнали, — відповіла вона.

— То будемо вчитися.

І свекруха повернулася до плити, бо саме закипала вода для вареників.

Орися залишилася біля комода.

На одній фотографії вона тримала диплом.

На другій — обіймала Соломію й Матвія, які намагалися одночасно дістатися до святкового торта.

Раніше їй здавалося, що доведеться постійно доводити: вона має право бути і мамою, і дружиною, і людиною, яка любить свою професію.

Тепер удома з’явилося трохи більше розуміння.

Не тому, що всі раптом стали однаковими.

А тому, що навчилися помічати працю одне одного.

За столом Дмитро розповідав матері, як діти навчилися самостійно їсти ложками.

Галина Миронівна слухала, сміялася, а потім несподівано запитала невістку:

— Орисю, а коли у вас наступний такий конкурс?

— Наступного року, мабуть. А що?

— Та нічого. Просто цікаво.

Вона підсунула їй тарілку з варениками.

— Їж, поки теплі. Бо наступного разу знову в Київ поїдеш, а ми тут самі господарюватимемо.

Орися усміхнулася.

— Домовилися.

І вперше за чотири роки їй не захотілося шукати в словах свекрухи прихованого докору.